Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

вони були схожими на сліди чоловіка, жінки й дитини, що разом ішли по вогкому вулканічному попелі, який потім перетворився на камінь. На середині шляху одна з постатей на мить зупинилась, ніби вагаючись, звернула ліворуч, а потім рушила далі. Згодом сліди вкрив ще один шар попелу й законсервував їх. Вони йшли під дощем – попіл зберіг сліди крапель.

Відбитки утворились понад три з половиною мільйони років тому. Це були не ті люди, яких ми знаємо зараз, а австралопітеки афарські, гомініди, що були в основі генеалогічної гілки людини. В австралопітеків був маленький мозок, схожий на горилячий, вони ще не вміли робити знаряддя з каменю, але, на відміну від горил, ходили прямо, як і ми. На що захотіла подивитись ця постать? Можливо, на виверження вулкану, унаслідок якого долина вкривалась попелом. Напевно, це була сім’я, яка втікала від виверження вулкану і від грізних хмар, які насувались на них. В одній парі слідів ліва нога залишила глибші відбитки, так ніби на неї тиснула вага дитини чи ноші або ж вона кульгала.

Фахівці з функціональної анатомії можуть визначити вагу, швидкість ходьби і вид на основі цих непримітних відбитків у попелі, а ось для неспеціалістів ці сліди нічим не відрізняються від людських. Завдяки комп’ютерній симуляції вдалось встановити швидкість цієї групи, ходу і довжину кроку. Як і в нас, в австралопітеків афарських великий палець був розташований на одному рівні з іншими пальцями ніг, стопи мали підйом, і вони також під час ходьби спочатку торкались землі п’ятковою кісткою (calcaneus), а потім відштовхувались пальцями. До того як було виявлено лаетолійські сліди, вважалось, що мозок людини збільшився раніше, ніж вона навчилась ходити прямо. Однак вони довели помилковість цієї теорії: лише завдяки прямоходінню ми звільнили мозок і руки і таким чином змогли працювати з абстрактними ідеями і довколишніми матеріалами.

Хоча студенти медицини вивчають будову стопи останньою і приділяють їй мало уваги, вона є інженерним дивом – під час бігу приблизно половина енергії, що використовується для кроку, збирається в еластичних волокнах ахіллесового сухожилля й передається на склепіння стопи. Відбиток ноги відображає три склепіння, які нас підтримують: два вздовж стопи й одне впоперек. Батьків непокоїть плоскостопість дітей не лише тому, що вона має дивний вигляд, а й тому, що вона може спричиняти біль і стати фізичною вадою. Як і прольоти мосту, склепіння надають конструкції міцності: без них стопа не може правильно розподіляти вагу тіла.

Існує чотири способи для підтримування склепіння стопи. У верхівці кожного з трьох склепінь є кістки у формі ключа, повернуті загостреним боком до землі. Уздовж нижньої сторони кістки сполучаються між собою зв’язками, так само як камені мосту з’єднуються скобами. Сухожилля і міцні довгі зв’язки тягнуться з одного краю склепіння в інший, наче балки вздовж прольоту. Інші сухожилля ноги тримають склепіння, мов кабелі підвісного мосту.

Будова стопи не заслуговує такої байдужості. Якщо вірити даним про лаетолійські сліди, ми зробили перший крок до людяності саме завдяки її склепінням.

Надто тривала ходьба або надмірна вага спричиняють стресовий перелом плюсневої кістки так само, як перевантаження мосту спричиняє тріщини в камені (ця травма називається «маршевою стопою», тому що вперше її було виявлено в солдатів на марші). У зв’язках, що фіксують склепіння, може виникати подразнення або запалення; цей «підошовний фасцит» іноді завдає нестерпного болю й важко піддається лікуванню. Часто подагра вражає плюснефаланговий суглоб, а неврома Мортона – болісне потовщення нерва – виникає в проміжках між пальцями. Дітям, хворим на плоскостопість, у разі потреби слід призначити підйом або навіть спеціальне взуття, щоб їхні кістки сформували склепіння. Незважаючи на те що в медичних школах стопам приділяють мало уваги, у кваліфікованих лікарів немає вибору – вони повинні думати про їхню будову й про те, як лікувати їхні хвороби.

Одного з моїх вчителів анатомії звали Гордон Файндлейтер. Це був прямолінійний абердинець із сивою бородою й швидкими руками. Перш ніж стати анатомом, Гордон працював монтером. Можливо, у нього був талант до викладання або ж робота в телефонній службі навчила його комунікації. Він запитав у нас:

– Яка частина тіла людини більш унікальна і має більш спеціалізовану функцію: кисть чи стопа?

– Кисть! – вигукнули ми. – Протиставлений великий палець!

– Неправильно, – відповів він і пояснив, що протиставлений великий палець – це проста модифікація, яка мало чим відрізняється від руки приматів. – Стопа пристосована до прямоходіння. Це більш унікальна ознака людей.

Я допомагав Гордону готувати розтини для лекційних демонстрацій. Високу стелю секційної зали, під якою гуляли протяги, підтримували складні чавунні балки. Протягом більшої частини року з вікон з північного боку падало різке холодне світло. Я сидів на високій табуретці й працював над частинами тіл, викладеними на підносах, або над цілими тілами. Це була спокійна, медитативна робота, яка однаковою мірою займала думки і руки. Також вона супроводжувалась відкриттями: мене вражала складність нашого фізичного «я». Я із задоволенням виявляв складну анатомічну будову: наприклад, плечове сплетіння або хід внутрішньої клубової артерії. Під час розтину блокової системи зв’язок і нервів, які відповідають за рухи пальців, я був вражений тим, що ці ж механізми дають мені можливість виконувати свою роботу.

Часто це були розтини окремих частин тіла: кисті, стопи, ноги, руки, обличчя або грудної клітки. До кожної з них було прикріплено бірку з ідентифікаційними даними – закон вимагає реєструвати всі розрізані частини тіла й позначати їх, щоб потім тіла можна було зібрати для кремації. Вони були загорнуті в тканину, просякнуту консерваційною речовиною, і зберігались у великих контейнерах на колесах – для кожної частини тіла був окремий контейнер. Іноді я спускався в підвал, щоб обрати там потрібний орган для розтину.

Спуститись вниз можна було за допомогою старого ліфта. Хоча ширина кабінки була незначною, у неї можна було боком поставити труну. Зайшовши всередину, потрібно було до упору засунути чорну металеву решітку, таку ж вінтажну, як і балки стелі, інакше замок не спрацьовував. Якщо в ліфті поруч з вами був труп, доводилось затримувати подих і забитись у куток, щоб займати менше місця. Після натиснення на кнопку починався спуск у темряву.

Шахта ліфта виходила в кімнату для бальзамування. Це було приміщення, облицьоване білою плиткою, з підлогою теракотового кольору, просякнуте різким запахом консерваційних речовин. У ній було два столи для бальзамування з однакової нержавкої сталі; на кожному з них було розташовано дві напівпанелі, які сходились у V-подібному жолобі. Бальзамувальник Алан мав