Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

були вбиті в момент надходження фронту. Мабуть, загинули також усі євреї, визнані «непридатними». Хоча деякі українські історики це заперечують, рішуче стверджуючи, що підрозділи УПА мають значні досягнення в рятуванні єврейського населення, однак факти убивств підтверджують, зокрема, документи підпілля. Із перехопленого радянськими спецслужбами звіту референта Служби Безпеки ОУН «Жбурта» випливає, що СБ віддала наказ про те, щоб «всіх жидів нефахівців конспіративно знищити, щоб жиди і навіть наші люди не знали, а ширили пропаганду, що пішов до більшовиків»[231]. Натомість у наказі для «друга «Корнія» велено негайно «нищити НКВД-стів, сексотів, жидів і поляків»[232].

До тих істориків, які надто оптимістично оцінюють стан українсько-єврейських взаємин, належить Анатолій Русначенко. У своїй справді цікавій праці Народ збурений він писав: «У [...] звіті округу «Кіндратівка» [...] сказано, що жидів залишилось дуже мало, деякі зі вцілілих мають зброю, ховаються в лісі й хотіли б зав’язати з ОУН зв’язки»[233]. Ця інформація, уміщена відразу ж після даних про групи євреїв, які перебувають під опікою УПА на Волині, створює враження, наче вони вбачали в ОУН надійного партнера. Автор, однак, не повідомляє, що інформація про долю вцілілих після Голокосту євреїв подається в документі ОУН у розділі «Ворожі чинники». Крім того, в тексті звіту за липень 1943 року виразно йдеться: «Жиди на нашому терені майже всі вистріляні. Деякі озброєні ховаються по лісах і між іншим ті хочуть встановити зв’язок із нами»[234]. Зворот «між іншим» змінює промовистість інформації про «пошук» контактів із ОУН. Тим паче, Русначенко не згадує в книжці змісту уміщеного в тій самій папці звіту за серпень 1943 року з того ж округу «Кіндратівка». В тому ж розділі «Ворожі чинники» читаємо про долю євреїв: «Жиди: майже цілковито ліквідовані, малими групами або поодинці криються в лісах і чекають на зміну політичної ситуації. Нашими руками ліквідовано на терені Горині 7 жидів і 1 жидівку»[235]. Задля справедливості додаймо, втім, що в іншому місці своєї книжки Анатолій Русначенко сам наводить факт убивства оунівцями двох євреїв у грудні 1943 року в районі, означеному криптонімом «Білгород».

Допіру після приходу Червоної Армії політика ОУН і УПА щодо єврейського населення змінилася. 5 вересня 1944 року командування військового округу «Буг» віддало наказ № 11/1944, в якому є фраза: «Жиди та інші чужинці на нашій землі: трактуємо їх як національні меншини»[236]. В іншій інструкції виразно доручено «проти жидів не проводити жодних операцій. Жидівське питання перестало бути проблемою (їх залишилося дуже мало). Все повище не стосується тих, хто виступають проти нас»[237].

Антипольські акції ОУН-Б і УПА в Східній Галичині все ж різнилися від подібних акцій, чинених на Волині. Часто їм передувало розповсюдження листівок, а жертвами вбивств ставали виключно чоловіки. В Галичині УПА виразно йшлося про те, щоб за будь-яку ціну змусити поляків виїхати геть, а не вбивати їх. Проте часто перебіг акцій був настільки жорстоким, що навіть дехто з-поміж націоналістів несміливо пропонував припинити подальші напади. Один із діячів ОУН так обґрунтовував цю пропозицію: «Відпір польської самооборони змалів так, що українські вжиття роблять вражіння німецьких акцій проти жидів. [...] Вважаю, що ми осягнули все, що нам було потрібне. Чи з Галичини виїде ще 1.000 поляків, чи ні, це вже не грає ролі»[238].

Дивізія CC «Галичина»

Факти та міфи

Формування дивізії

Частина українського населення, головно в Галичині, упродовж усієї війни вбачала в III Райху єдину силу, здатну запевнити створення незалежної України. До політиків, котрі періодично зверталися до гітлерівців із пропозицією створити українські військові частини, належали, зокрема, Володимир Кубійович і Андрій Мельник. Проте ці пропозиції довго збували мовчанкою.

На початку 1943 року дедалі більші втрати на фронті спонукали німецьких лідерів скоригувати досі непримиренну позицію. З ініціативи губернатора Дистрикту Галичина Отто Вехтера було вирішено сформувати галицьку дивізію збройних сил CC (Waffen SS), призначену для участі в регулярних боях на Східному фронті. Спершу її назвали Галицькою стрілецькою дивізією СС (Galizische SS-Schützendivision), проте майже одразу перейменували в Дивізію добровольців СС «Галичина» (SS-Freiwilligen-Division Galizien), а наприкінці червня 1944 року — в 14-у гренадерську дивізію військ СС, галицьку № 1 (14. Waffen-Grenadier-Division der SS, galizische Nr. l). Створення іноземних підрозділів CC у той час не було чимось винятковим. Під гаслом боротьби з комунізмом у роки війни постали французькі, голландські, латиські, естонські та хорватські формування. Дивізія в засновку передбачалася як галицька, а не українська за характером. З цих причин у ній не фігурували українські символи: тризуб і блакитно-жовтий прапор. Символом дивізії став золотий галицький лев із трьома золотими коронами на блакитному полі.

Галицькі українці схвально поставилися до інформації про формування дивізії, оприлюдненої 28 квітня 1943 року. Хоча німці не пропонували жодних політичних поступок, створення українського СС українці повсюдно сприймали як перший крок на шляху до власної держави. Отож, нічого дивного, що не було жодних проблем із набором добровольців. На призовні пункти зголосилися вісімдесят тисяч осіб, із яких близько 50 тисяч були кваліфіковані, як придатні до військової служби. Проте, з-поміж них лише кільканадцять тисяч почали вишкіл. Багато добровольців відпали, бо мали менше, ніж потрібні 165 см зросту (з часом мінімальний зріст для новобранців дивізії було зменшено до 160 см). Про ентузіазм частини українців-галичан свідчить факт, що траплялися випадки передачі добровольцям прапорів українського війська часів Першої світової війни. Також часто абревіатуру СС тлумачили, як Січові Стрільці (такою була назва українських військових формувань у 1914–1919 роках, еквіваленту Легіонів Пілсудського). У лавах дивізії опинилися й дехто з вояків батальйону «Нахтіґаль». З-поміж українських середовищ набір до дивізії СС засудила ОУН-Б. Бандерівці закликали бойкотувати набір, проте водночас нишком скеровували до дивізії групи довірених осіб.

Натомість ініціативу формування дивізії підтримав УЦК на чолі з Володимиром Кубійовичем. У квітні була створена Військова Управа, що складалася з двох німців і дванадцяти українців, покликана піклуватися про культурні, національні та матеріальні потреби вояків дивізії та їхніх сімей. До звістки про створення українського військового формування з розумінням поставився митрополит Андрей Шептицький. Завдяки цьому дивізія стала одним із небагатьох підрозділів СС, у якому функціонувала пастирська опіка. Священицьке служіння в ній повнили дванадцять греко-католицьких капеланів.

Приплив добровольців у дивізію ослабнув на початку 1944 року під враженням поразок Вермахту. Щойно тоді призовні комісії вдалися до примусу. Однак багато з-поміж силоміць завербованих українців потрапляли не до дивізії СС «Галичина»,