Читати книгу - "Ліс, що ховає секрети , Віталій"

— Знаєте, майоре, — сказав він тихо. — Я думав, що знаю Залісся. Кожну хату, кожну людину. Але тепер… я не впевнений, кому можна вірити.

— Вірити можна нам, — відповів Громов. — І Юхиму. Він заплатив за свої слова. А це означає, що ми на правильному шляху.

Ковальчук повернулася з амбулаторії, її пальто було вологим від туману.

— Юхим спить, — сказала вона. — Тітка Оля каже, що він може вижити. Але говорити ще не скоро. Нам треба поспішити. Якщо база в яру, ми не можемо чекати.

— Тоді на світанку, — повторив Громов. — Але цього разу ми йдемо готові. Не як минулого разу.

Петро Петрович хмикнув.

— Готові? — сказав він. — У Лісі ні до чого не можна бути готовим. Він завжди на крок попереду.

Громов не відповів. Він дивився на амулет коршуна, що лежав на столі. Його очі, вирізані грубо, здавалися живими. Залісся, маленьке містечко, було не просто місцем злочину. Воно було полем бою — між людьми, які шукали правду, і тими, хто вважав себе захисниками Лісу. І десь у глибині того яру чекала розгадка. Або пастка. Часу залишалося обмаль, і кожна хвилина наближала їх до відповіді — або до кінця.