Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

От коли мене Тесса почала розпитувати, що та як — тут я відчула: «Йде»! Назавжди йде! Єдиний син! Усе, що в мене було, усе…

Жінка закусила губу і похитала головою. Армахог згадав про чай і відпив трохи, щоб зник гіркий присмак.

— Треба було не пускати, — промовив старегх, більше для себе, ніж для Дімицці, але вона почула.

— Сказав, що не винесе ганьби. До того ж — угода. Дезертир у воєнний час — либонь, ваші б і забили, дізнавшись.

Вона підвела голову і вперше замислилась, хто ця людина.

— Хто ти?

— Тиловий щур. Тхір. Пес падальний.

— Образився? Не треба, я…

— Але ж ти мала рацію, — він знизав плечима. — Мій час іще не настав, тому твої слова справедливі. А чи прийде мій час? Не знаю, це залежить багато від чого, у тому числі — від твого сина. Їм треба протриматися в ущелині якнайдовше, щоб я встиг зібрати армію. Я обіцяю, жінко: докладу всіх зусиль, аби твій син повернувся. Віриш?

— Так, старегху, — кивнула Дімицця. — Зроби, що кажеш, і я молитимусь на тебе.

— Краще Богам — останнім часом їх усе частіше забувають. І даремно. — Армахог підвівся. — Дякую за чай та печиво. Не журися, жінко, ми повинні перемогти.

Тільки не питай мене, якою ціною.

Дімицця не запитала. Вона мовчки провела старегха до дверей і випустила в ніч. Брязнув за спиною засув — сьогодні «Благословення» буде зачиненим.

Армахог завмер на порозі, звикаючи до темряви, потім швидко пішов до центру міста. Старегх поспішав повернутися до палацу, розуміючи, що там, напевне, хвилюються через його відсутність. Він ішов швидко, але встигав дивитися навкруги, і зміни, які сповнювали навколишні будинки та дахи, і навіть небо над цими дахами, пригнічували.

Місто завмерло, шоковане. Вогонь, висічений промовою Талігхіла в серцях мешканців, дещо пригас. Натомість прийшло усвідомлення, що війна не за горами. Точніше, саме за горами, але незабаром може опинитися тут, на вулицях, у будинках — вогнем, криками, кров’ю. Це потрібно було осмислити. А ще треба було усвідомити, що віднині чоловік, який жив під одним дахом зі своєю сім’єю, заробляв на хліб, може не повернутися додому. От він пішов сьогодні, бадьорий і усміхнений, пішов із військом, а назад прийде лише військо. Без нього. І що тоді?

Місто завмерло. Представники нічних професій поховалися по своїх шпаринах, не поспішаючи виходити на роботу; десь надривалося у несамовитому горланні негодоване немовля, брехав на мутний місяць самотній собака. У храмовому районі протяжно та урочисто грали флейти, перемежовуючись із гуркотом ритуальних барабанів. Очевидно, збиралися когось ховати.

А! продавець амулетів, про якого говорив Тієліг…

У палаці старегх передусім наказав покликати до себе Обхада. Той був давнім приятелем Армахога, вони познайомилися ще у військовій школі, в якій, до речі, вчилися разом із Шеддалем. Обхад приїхав тільки сьогодні вранці. Повідомлення про війну відкликало його з відпустки. І хоча відпочивав тисячник далеко на півночі, прибув до столиці одним із перших. До вечора Армахог не турбував друга, а зараз мусив запросити до себе: нагальна справа!

— Ну, здрастуй, — пролунало від дверей, і старегх побачив Обхада, високого та м’язистого, зі своїми класичними вусиками в півпальця. Приятель встиг трохи відпочити і тепер випромінював енергію духу та тіла. — Отже…

— Ти так поспішаєш потрапити до Ув-Дайгрейса? — посміхнувся Армахог.

Обхад віддзеркалив усмішку:

— Відпочинемо на тому світі. Давай, наказуй.

Армахог поморщився, і старий тисячник потрусив копицею сивого волосся:

— Вибач.

— Взагалі-то, я дійсно збираюся наказувати. Це не як у пісні про героїв, в якій — пам’ятаєш? — «я не наказ, прохання висловлю тобі» — і так далі. Немає часу на прохання. Треба негайно їхати на перевал Анг-Силіб. Талігхіл затримає хумінів у Кріні, і тоді їм мимоволі доведеться шукати обхідні шляхи. Найзручніший — Анг-Силіб, решта навряд чи придатні. Твоя мета — попередити вежі, що хуміни виявили перевал. Я даю тобі сувій, тут — система умовних знаків для перемовин між тобою та вежами. Другий такий — у правителя. На запитання, чому — ти, відповідаю: інших людей зараз немає. Приїдуть завтра-післязавтра, але це — неприпустима втрата часу. Та й у тобі я можу бути впевненим, що зробиш усе, як слід. Вирушати необхідно негайно. Здається, все… Ні, не все. На прохання Тієліга тебе супроводжуватиме Ув-Дайгресовий жрець.

— Навіщо?

— Бог його знає, — відповів старегх. — Я розмовляв з Талігхілом, той дозволив. Нехай їде — помічник тобі, гадаю, не завадить. Жрець родом із тих країв, тож…

— Зрозуміло, старий. Вибач, що перебиваю, але ти казав — часу обмаль, а до Анг-Силіба, — Обхад примружився, оцінюючи, — днів два швидкої їзди верхи. Веди сюди жерця і відпускай нас.

— До жерця доведеться їхати, — розвів руками старегх. — Але храмовий район по дорозі…

— Зрозуміло. Ну…

— Ще одне, — голос Армахога перехопив тисячника вже біля виходу, — в бій не встрявати і взагалі давай без самодіяльності. Передасте сигнал і відступите за Ханх. Там разом із військом чекайте на мене біля переправи — або приєднуйтеся до армії Талігхіла, яка відступатиме. Зрозуміло?

— Так, — пробурмотів Обхад.

— І думати не думай! — гукнув навздогін Армахог. — Я тебе знаю, — додав він тихіше, оскільки давній друг був уже далеко. — Напевне закортить полізти в бійку. Сподіваюся, жрець тебе стримає. Тієліг обіцяв, що так і буде, але ніколи не можна бути впевненим до кінця з цими жерцями…

ДЕНЬ ДЕВ’ЯТИЙ

Я не стримався і позіхнув: дуже хотілося спати. Ще кілька таких сеансів, і я перетворюся на сомнамбулу.

— Котра година, пане Мугід?

Це, звичайно ж, Данкен. Цікаво людині, що з ним вдієш?

— Уже далеко за північ, — незворушно повідомив старий. — Ті, хто хоче поїсти, можуть вирушити до Великої зали, а хто віддає перевагу сну…

— У ліжка, — закінчив я.

— Правильно, пане Нулкер, у ліжка, — згодився оповідач. — А вас я попрошу залишитися — не бійтеся, ненадовго. На добраніч, панове. Завтра розпочнемо сеанс пізніше, щоб дати вам можливість виспатися та відновити сили.

Утримавшись від коментарів, «пани» залишили кімнатку і мене — на поталу старому. Втім, зараз це мене мало турбувало; млявість, мов важка ковдра, охопила тіло, притуплюючи емоції та почуття — навіть сприйняття того, що відбувалося, сповільнилося. Можливо, цього і прагнув пан Мугід?

— Не