Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він подивився, як закривається за тими, хто пішов, брама, поглянув на темніючий клапоть неба і повернув до палацу. На власний подив, Армахог зрозумів, що сьогодні у нього абсолютно вільний від турбот вечір: усі дрібні справи могли вирішити численні заступники, а готувати заплановану ним і Талігхілом операцію старегх почне завтра. Можливо, якщо все вийде, він навіть встигне у Кріну до того моменту…
Тесса!
Армахог захлинувся від гіркої хвилі туги та безвиході.
Ти таки дозволив їй поїхати туди! Але міг, міг попередити, щось зробити, аби зупинити її. Зрештою, міг зірвати до демонових дядьків укладання цієї триклятої угоди!
…Я вболіваю за країну. План Талігхіла — єдина надія на порятунок. Усі перемовини та інші дурнуваті ідеї не допомогли б. А…
Ти зрадив її! Послав на певну смерть. Ти, воїн, дозволив собі…
Замовкни!
Останнє слово він вигукнув уголос. Пошарпаний перехожий відсахнувся і поспіхом зник у темному провулку — подалі від божевільного.
Армахог роздивився навколо. Він стояв перед закладом з лаконічною і добре йому знайомою вивіскою: «Благословення Ув-Дайгрейса». Не вагаючись, старегх штовхнув важкі дерев’яні двері й увійшов.
Зала була порожньою, тільки за стійкою, в глибині, відчайдушно голосила жінка. Напевне, пішов хтось із сім’ї.
Армахог перетнув лунку залу і зупинився на порозі кухні. Там заходилася у риданнях огрядна немолода жінка з розтріпаним сивим волоссям. Куховарки намагалися її втішати, але якось дуже невпевнено, готові щомиті приєднатися, був би лише привід.
— Пішов! — голосила жінка. — Пішов! Людонькі добрі, людоньки милостиві, пішов! Справді пішов! Пішов! Пішо-ооо-оуу!!!
— Що, сьогодні тут вечерею не пригощають? — навмисне грубо поцікавився Армахог.
Дівулі залишили жінку, яка побивалася, і вирячилися на воїна.
— Я запитую: тут сьогодні вечерею не пригощають? — так само недбало повторив старегх.
Кухарки миттєво прийшли до тями від нечуваного нахабства.
— Хіба не бачиш: у людини горе?! — запитала та, що старша та гладша. — Ти що, звір лютий, щоб таке запитувати?
Армахог похитав головою і важко зітхнув:
— З глузду з’їхали. Геть усі відразу. Голосять! Поїхали ваші чоловіки вас захищати, а ви — побиватися, волосся на собі рвати — так? Теж дивина — війна. Поїхав і повернеться. Звичайно, якщо віритимете й чекатимете. А не ридатимете ридма — ви ж жінки, а не буйволиці! Востаннє запитую: годувати будете?
Жінка замовкла і почала повільно підводитися, грізно сунучи на старегха. Її очі налилися мутним, крижаним божевіллям — Армахогові не раз доводилося бачити такі погляди у тих, чий розум потьмарився від сильного горя. Втім, як йому здавалося, тут ще не все втрачено.
— Я тебе нагодую! — прошепотіла, підходячи впритул, жінка. — Нагодую і напою, тиловий ти щур! Тхір! Пес падальний! Шакал! Поки ти тут сидиш, син мій буде там…
Вона зламалася і впала на столик, здригаючись у беззвучних риданнях. Армахог поглядом наказав відійти кухаркам, які кинулися допомагати, і обняв жінку за плечі:
— Усе буде гаразд, заспокойся. Все з ним буде добре. Повернеться, куди подінеться. Ходімо до зали, вип’ємо чайку гаряченького — нас зараз твої дівчата пригостять м’ятним чаєм — виплачешся, заспокоїшся. Ходімо.
Жінка не опиралася, хоча ридання не припиняла. Старегх вивів її до зали, посадив на лаву та сів поруч:
— Усе буде гаразд.
Дівулі принесли чай, кошичок з печивом і пішли на кухню, переглядаючись і перешіптуючись.
Одна, найздогадливіша, зачинила зсередини вхідні двері і віконниці, щоб сторонні не заходили.
Деякий час сиділи мовчки. Жінка заспокоїлася і лише дивилася перед себе, не торкаючись ані чаю, ані печива. Армахог — також.
— Ну чого тобі? — запитала нарешті спустошеним голосом.
— Пий, — наказав він. — Або поплач іще. Допомагає. — Я собі такої розкоші, на жаль, дозволити не можу.
Жінка з подивом підняла на нього очі.
— Пий, пий. Я пригощаю.
Вона недовірливо торкнулася чашки, вдихнула м’ятний аромат і відпила ковточок. Армахог вдоволено кивнув, почекав.
— Заспокоїлася? Тепер розповідай.
Дімицця розповіла. Як несподівано для всіх і для себе самої стала дружиною Вільного Клинка. Як жила у постійному напруженні — доти, поки… Пішов на роботу — «на замовлення», як він любив говорити — і не повернувся. Навіть тіла не привезли. А в неї — син. Куди вдові — одній, з малям на руках?
Та не даремно Братство зветься Братством: її прилаштували сюди — спочатку куховаркою, потім, коли власниця (така ж вдова Вільного Клинка) померла, Дімицця стала замість неї. А син… син — усе, що залишилося від того. Ріс безбатченком, неправильно ріс, хоча виховувала його, як могла. А як могла? Весь час віддавала «Благословенню». Хлопчик жив, слухав скупі розповіді про батька, мав нагоду постійно бачити клієнтів-Клинків.
Життя уявлялося йому зовсім не таким, яке є насправді. Дімицця намагалася пояснити, починала серйозну розмову, але він, щоразу уважно вислухавши її, все-таки йшов — вона відчувала — не переконаний у правоті материних слів. Ось і став — ні те, ні се, ні добропорядний городянин, ні Вільний Клинок. Вам не зрозуміти, пане, не второпати… Що не зрозуміти? Те, що таке поєднання в людині двох абсолютно різних світобачень — дуже небезпечне. Для цієї людини. Вільний Клинок, який вірить тільки в ідеали Братства — або смертник, або другий Ісуур. Її син — не Ісуур.
Боги милосердні!..
Ні, істерики не буде — не бійтеся, пане. Більше сліз не буде, все. Може, і хочеться плакати — але нема чим. Тільки туга залишилася. Ви раптом не цілитель душ? Після вашого сльозопускання мені дійсно полегшало, дякую.
«Не пустила»? Та звідки я знала?! Останніми днями Брати до мене з’їжджалися з усього Ашедгуну — найматися до палацу. Він, зрозуміло, серед них крутився — адже не заборониш. А потім, коли реєстр почали складати — тих, хто наймається на службу до Пресвітлого, — він візьми та й упиши своє ім’я. Не знаю, як відвернув увагу пані Тесси; але та, зізнатися, останніми днями була у такому стані, що могла й не помітити.
Мені сказав не одразу — лише коли Тесса понесла реєстр до палацу. Пізно було щось робити. Та й… Не повірите: я це всерйоз не сприйняла. Так буває, коли після роботи всі думки ще там, на кухні, треба те й інше, пожильців багато, турбот — по зав’язку; вирішила — жартує. Тільки потім до мене дійшло: він рідко жартував. Уранці теж… я навіть торбину йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина перша», після закриття браузера.