Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Класовоє самосознаніє, – промовив навмання Корній, щоб тільки обірвати цей саркастичний сміх.

Дмитро одмахнувся рукою й знову вмовк. Перед ним знову повстала картина, як його, вбивцю, із зв’язаними назад руками вели через село. Жінки, чоловіки, діти вибігають з воріт, кидають прокльони, погрожують руками. Нарешті він став перед столом, де сидів секретар сільради Федір Ткачик. Федір робив Дмитрові допит для протоколу, мав бундючно-офіційний вигляд першорозрядного слідчого: «Що вас примусило зробити такий вчинок?»

«Вас», – Дмитро посміхнувся й мовчки дивився кудись понад головами людей. Федір збагнув іронію і враз його кулак розчавив Дмитрові посмішку на зубах. З зубів потекла кров. Навколо прокинувся хижий інстинкт… Заревли, як звірі. Федір повернув Дмитра до дверей і мстиво штурхнув. Із зв’язаними руками Дмитро, як віхоть, покотився зі сходів сільради під ноги юрби… І враз круг нього стала страшна ревуча стіна. В цих ненависних криках його огорнуло млосне завмертя, і побої він радий був би прийняти, як зароблену кару. Та ось із натовпу над ним нахилилась, захищаючи руками, мати: «Ой сину! Нащо ж ти занапастив себе, нащо ж ти занапастив своє дитя? Ой як ми тебе учили та як ти допустився!..» – Сльози їй рясно котилися по старому спрацьованому лиці. Така несподівана жалість у цьому морі ненависті була смішною. Дмитро посміхнувся. Юрба знову заревла: «Він сміється! Матір задушив би… Породила гада… Убити на місці!» Раптом голоси покриває рідний голос батька: «Знать не знаю й відать не відаю. Одрікся я його вдома перед образами, тепер одрікаюсь перед громадою. Рішіть його на місці – мені байдуже».

Дмитро вже дивиться суворо на юрбу. Кожний з юрби відчув собі образу в цьому погляді, але ні в кого вже не підійнялась рука. Незабаром Дмитро рушив у дорогу з невеличким ескортом, а обурений натовп лишився біля сільради.

Тим часом Корній пригадував одмінні картини. Корній бачив Дмитра в товаристві хлопців і дівчат. Дмитро розповідає про якісь пригоди, він добирає таких зворотів і такої міміки, що вся вулиця лящить від реготу. В товаристві почувається буяння молодості й спорідненість.

Ось уже більшість розійшлась. Лишається кілька хлопців з Дмитром, тиша ночі та казкова гущавина розквітлих садків. Ніжнішають почуття, глибшають думки. Дмитро філософує. Він вірить, що іскра людяності, яку викресали тисячоліття, хай ще за тисячоліття, розгориться пломінню… Людство – це творчий дух, що народився з хаосу і мусить опанувати його, перетворивши хаос у світову гармонію…

Тоді вірилось у те щасливе майбутнє, а зараз жаль опанував Корнія за минулими щасливими хвилинами. Жаль до себе, жаль до Дмитра, що так швидко минулі юнацькі дні.

Дмитро сидів зігнутий, затуливши лице руками. Може, він плакав.

Корній покинув рушницю біля дверей, а сам сів на нарах поруч Дмитра.

– Не журись, ще може будеш так жити, що й ну!

Коли Дмитро одірвав руки від лиця – там була тільки презирлива сувора гримаса.

Корній почував себе ображеним, але не хотів так легко зректися своїх тверджень; він поклав свою руку на Дмитрову:

– Кілька років – це вже не так страшно. А там знов вийдеш таким, як удруге на світ народишся… Пригадуєш, як бувало…

– Пригадую, все пригадую, як перед смертю, – із смутком у голосі промовив Дмитро, – не було б кривди, коли б я дійсно ненавидів і тих батьків, і те село… Вони ж мене заїли. Вони вбили Марту. Хіба я її ненавидів? Коли б ти тільки знав, як я її колись любив!..

Дмитро в запалі підвівся з нар.

Корнія, як електричним током штовхнуло вслід за Дмитром, щоб загородити йому дорогу, але побачивши, що той захоплено розповідає, Корній стримав себе на місці. Спустив очи, удавши, що співчутливо слухає.

Дмитро, жестикулюючи, ходив по камері й, як бувало перед цілим товариством, філософував. Тепер, коли він стоїть перед перспективою бути замкненим на кілька років у чотирьох стінах, він так глибоко почував любов до життя й до людини, як може почувати красу вільного дихання людина, відлітаючи в безповітряні простори.

– Знаєш, і дитинство своє, і юнацтво, і подружнє життя я почуваю зараз тільки в тих моментах, де була приязнь, любов – чи то до батька, чи до товаришів, чи взагалі до людей. В цьому є якась незабутність. Може, навіть моменти довічньої цінності…

Дмитро говорив таким щирим підкупним тоном, що Корній забув про своє замішання від недоречного руху й, як бувало в парубоцтві, уважно слухав.

Здається розсунулись стіни, була тиха літня ніч, була юність, надії, був Дмитро такий близький, щирий приятель.

Аж ось Дмитро урвав свій довгий монолог і замріяно заходив по камері.

Корній кинув погляд на вікно. Крізь ґрати сірів досвіток. Звичайно це був час, коли все переговорено, й хлопці розходились по домівках, щоб через кілька годин взятися до буденної праці.

Корній встав, підійшов непевними кроками до порога, взяв рушницю. Він хотів вийти за двері, щоб бува вранці не мати неприємності від начальства, але, глянувши на Дмитра, не посмів. Сів на стільця біля порога, спершись задумливо на рушницю.