Читати книгу - "Учень убивці"

— Можливо, ти переплутав? Золото в обмін на заручників?

— Ні. — Чейд сердито помахав головою, як ведмідь, на якого напали бджоли. — Ні, вони досить чітко дали зрозуміти: якщо ми заплатимо золотом, то вони вб’ють заручників. Якщо ні, то відпустять. Гонець був з Форджа. Його дружина і син теж стали заручниками. Він сказав, що чітко зрозумів загрозу.

— Не бачу проблеми, — чмихнув я.

— На перший погляд — немає. Але гонець весь час тремтів, хоч і проїхав досить довгий шлях. Він не зміг нічого пояснити, навіть того, чи варто їм платити. Чоловік тільки повторював, що капітан посміхався, коли ставив умови, а пірати постійно реготали. Тому ми з тобою поїдемо подивимося, зараз же. Це треба зробити до того, як король дасть офіційну відповідь, і без відома Веріті. А тепер глянь сюди. Ми прибули цією дорогою. Бачиш вигин узбережжя? Ми поїдемо цією доріжкою. Вона пряміша, але крутіша, і там місцями трапляється болото. Тому там ніколи не їздять фургони. Але на конях так швидше. Там нас чекає невеликий човен, на якому ми перепливемо затоку. Тож заощадимо час і зріжемо кілька миль. Там ми пришвартуємось і будемо у Форджі.

Я вивчав карту: Фордж був на північ від Оленячого замку. Я замислився над тим, скільки гонець витратив часу, щоб дістатися сюди. Пірати могли вже давно виконати свою погрозу. Але на роздуми не було часу.

— У тебе є кінь?

— Гонець подбав про це. Надворі стоїть гнідий кінь, три з його чотирьох ніг — білі. Він для мене. Також гонець привіз правнучку для леді Тайм. Човен уже чекає. Ходімо.

— Ще одне, — сказав я, не звертаючи уваги на його гнів через затримку. — Я мушу це запитати, Чейде. Ти тут, бо не довіряєш мені?

— Хороше питання. Ні. Я слухаю, про що говорять у місті, про що пліткують жінки. Так само, як ти слухаєш у замку. Капелюшники й продавці ґудзиків знають більше, ніж перший радник короля, хоч і не усвідомлюють цього. Отже, поїхали.

Ми вийшли через боковий вихід. Там стояв прив’язаний гнідий кінь. Сажці він не сподобався, та вона поводилася спокійно. Я відчував Чейдове нетерпіння, але ми їхали повільно, аж доки бруковані вулиці Нітбея не залишились позаду. Коли зникли вогні будинків, ми перейшли на легкий галоп. Чейд їхав попереду. Я дивувався, як він легко знаходив дорогу. Сажці не подобалося, що доводиться так швидко бігти у темряві. Думаю, якби не повний місяць, то вона б за гнідим не встигала.

Ніколи не забуду тої нічної їзди. Ми не мчали диким галопом, щоб урятувати людей. Чейд вів нас і використовував коней, наче фігури на гральній дошці. Він грав не на швидкість, а на виграш. Іноді ми не підганяли коней, щоб вони перевели дух, а іноді спішувались і допомагали їм перейти через небезпечні місця.

На світанку ми зупинилися на вершині лісистого пагорба перекусити припасами з сідельної сумки Чейда. Пагорб такий зарослий, що небо над головою проглядалося ледь-ледь. Я чув, як шумить океан, і відчував його запах, але не бачив. Наш шлях обернувся на звивисту й вузьку доріжку. Вона була вузькою навіть для оленів. Під час нашої зупинки я чув, як навколо вирує життя, і відчував різні запахи. Співали птахи, а в заростях та поміж гілляк попереду було видно, як рухаються невеликі тварини. Чейд потягнувся, а потім сів на товстий шар моху, спершись об дерево. Він добряче напився з бурдюка, а затим зробив кілька ковтків бренді з фляжки. Чейд був утомлений. Удень його вік був помітніший, аніж при світлі лампи. Я сумнівався, що він витримає цю подорож.

— Зі мною все буде добре, — сказав Чейд, коли побачив, що я за ним спостерігаю. — Мені доводилося виконувати важчі завдання і спати ще менше. Окрім того, на човні ми зможемо відпочити годин п’ять-шість, якщо переправа буде успішною. Тому нічого шкодувати за сном. Поїхали, хлопче.

За дві години ми дісталися розвилки і знову вибрали напрям, де було більше дерев. Мені довелося пригнутися до спини Сажки, щоб рятуватися від низьких гілок. Під деревами було сиро, і ми не дуже зраділи, коли стикнулися з міріадами кусючих мух, які нападали на коней і намагалися залізти під одяг, щоб поживитися свіжою плоттю. Їх було так багато, що коли я набрався сміливості і хотів запитати Чейда, чи ми, бува, не збилися зі шляху, то ледь не задихнувся від комах, що залітали в рота.

Опівдні ми виїхали на відкритий схил, де дув сильний вітер. Я знову побачив океан. Вітер остуджував спітнілих коней і відганяв комах. Я з насолодою випростався в сідлі. Дорога була досить широка, тому я міг їхати поряд з Чейдом. На його блідій шкірі виступали попелясті плями; він здавався ще безкровнішим, аніж блазень. Під його очима з’явилися темні кола. Чейд помітив, що я дивлюся на нього, і спохмурнів.

— Замість того, щоб витріщатися на мене, краще розкажи, що бачив у замку, — відрізав він.

Я все розповів.

Мені було важко дивитися на дорогу і спостерігати за його обличчям. Але коли він пирхнув удруге, я зиркнув на нього й помітив, що він криво посміхається. Я закінчив, а Чейд похитав головою.

— Пощастило тобі, як колись щастило твоєму батькові. Кухонна дипломатія може змінити ситуацію, якщо справа лише в цьому. Це підтверджується тими плітками, які ходять містом. Гаразд. Келвар завжди був хорошим герцогом, а потім йому голову задурила молода наречена. — Чейд раптом зітхнув. — Але погано, коли Веріті сварить когось за те, що він неналежно укріпив свої башти, а на одне з його міст нападають. Чорт забирай, ми багато чого не знаємо. Як пірати непоміченими пропливли повз наші башти? Звідки вони дізналися, що Веріті поїхав до Нітбея, якщо вони взагалі знають? Їм просто пощастило? І що значать ці дивні вимоги? Погроза чи просто глузування?

Ми декілька хвилин їхали мовчки.

— Як шкода, що я не знаю, як чинитиме Шрюд. Коли він прислав гінця, то ще не знав, що робити. Ми можемо приїхати до Форджа й дізнатися, що все владнали. Якби ж я знав, яке повідомлення він передав Веріті