Читати книгу - "Аптекар"

Споруда була занедбаною, але величезною, заввишки два поверхи, з хистким ґанком, що простягався до половини цокольного поверху. Стерня пісочного кольору закінчувалась десь майже за двадцять метрів від будинку, а потім змінювалась на гравій, що вкривав ґрунт аж до потрісканої решітки, за допомогою якої намагались замаскувати підвалини. Монотонну рослинність розбавляли лише будівля та недорозвинені деревця, брудна стежина, як червонувата подряпина, і кілька розпливчастих плям, що рухались уздовж узбіччя дороги. Дорогою сюди вона бачила чимало корів, але ці були замалі, як на корів. Вони й справді ніби мали шерсть, що різнилася за забарвленням від чорної до коричневої та білої, а часом усіх трьох укупі.

Плями почали стікатись до машини, рухаючись набагато швидше за корів.

Хвіст Ейнштейна замотався, видаючи звук, так швидко, немов на задньому сидінні стояв гелікоптер.

— Що це за місце, Кеве?

— Моя запланована пенсія.

Тварини дістались машини — півдюжини найрізноманітніших псів. Фантастично, — міркувала Алекс. Котрийсь, мабуть, брат Ейнштейнові. Інший просто велетенський. Вони були більше схожі на коней, ніж на собак. Вона впізнала добермана, двох ротвейлерів та німецьку вівчарку традиційного забарвлення.

Наближаючись, собаки поводилися зовсім тихо, ставши в агресивну позу, але щойно вони побачили Ейнштейна, усі хвости зарухались, і всі гуртом суголосно загавкали.

— Я треную собак, щоб зробити з них вартових, — з комерційною метою і для приватного використання. Часом продаю їх у родини, де прагнуть мати по-справжньому виховану тварину.

— І як ти за всіма ними встежиш? — прагнула знати вона.

— Можеш їхати, Денні, вони не заступатимуть шляху, — наказав Кевін.

Деніел спинився, коли пси оточили машину. А зараз він поволі рушив і, як і обіцяно, собаки розступились, а потім побігли слідом за авто. Кевін промовив до Алекс: «Нічого в імені моїм. Ніхто не бачить мого обличчя. Для цих справ у мене є партнер».

Коли він заговорив, вона помітила, що на ґанку з’явився кремезний чоловік у ковбойському капелюсі. Здалеку вона не могла розгледіти більше деталей.

— Усі знають, що на цьому ранчо розводять собак. І ніхто цим не переймається. Це не має жодного зв’язку з моїм колишнім життям, — казав Кевін, але вона не надто уважно слухала.

Її погляд був прикутий до чоловіка, що чекав нагорі ґанку.

Кевін помітив, що вона занепокоєна.

— Арні? Він добра людина. Я довіряю йому своє життя.

При цих словах вона насупилась. Деніел теж поглянув на неї, почавши уповільнювати хід.

— Якась проблема, Алекс? — спитав він тихо.

Вона почула, як Кевін за спиною заскреготів зубами. Він неприховано сердився на те, як Деніел звертався до неї за настановами.

— Просто… — вона насупилась, потім показала жестом на Деніела та його брата. — Мені й так уже забагато. Вистачає вас двох. Я не певна, як довірятиму навіть вам, не те щоб ще одній людині. Якщо за нього цей поручається, — вона показала на Кевіна, а той сердито насупився.

— Та це вже занадто, куценька, — відповів Кевін, — бо це твій найліпший варіант, а чоловік, за якого я поручаюсь, є частиною пропозиції. Якщо хочеш втілити свій план, маєш проковтнути це.

— Усе буде гаразд, — запевнив її Деніел, акуратно поклавши свою праву руку на її ліву.

Глупство, що завдяки такому жестові можна почуватись краще. А Деніел навіть близько не усвідомлював, у якій вони небезпеці. Але все одно її серце стало битись трохи повільніше, а її права рука, якою вона стискала ручку дверцят, розслабилась.

Деніел їхав повільно; собаки досить легко встигали за ними, поки машина не спинилася на гравії. Вона краще змогла розгледіти чоловіка, який чекав на них.

Арні — високий, кремезний чолов’яга, наполовину латинос, наполовину, мабуть, корінний американець. Йому було років сорок п’ять, а можливо, на цілий десяток більше. Обличчя в нього було зморшкувате, але шкіра стала такою радше через вітер та сонце, ніж через вік. Волосся, що на кілька сантиметрів виглядало з-під капелюха, було посріблене сивиною. Коли вони зупинились, він поглянув на них без жодних емоцій, хоча ніяк не міг знати про третього пасажира, навіть якщо Кевін розповідав йому про Деніела.

Ейнштейн вибіг з авто, щойно Кевін зі скрипом розчинив дверцята, і почав обнюхувати, так само як почали обнюхувати і його самого. Кевін та Деніел хутко вилізли з авто, бо їм кортіло розім’яти ноги. Алекс більше вагалась. Там стояла зграя собак, а собака-кінь у коричневу цятку, підвівшись, видавався вищим на своїх чотирьох за Алекс.

— Не будь така ляклива, Олеандр, — позвав Кевін.

Майже всі собаки його вже обступили, заледве не звалюючи його з ніг додолу своєю вагою, вітаючись.

Деніел, обійшовши авто, відчинив для неї двері, потім подав руку. Вона роздратовано зітхнула й вилізла самотужки. Її черевики скрипіли по гравію, але собаки немов і не помічали її.

— Арні, — перекричав Кевін галасливо-радісних собак. — Це мій брат Денні. Він житиме з нами. І м-м-м, наш тимчасовий гість, мабуть. Не знаю, як ще її назвати. Але «гість», здається, для неї надто добрий опис, якщо ти збагнув, до чого я.

— Від твоєї гостинності у мене аж подих перехоплює, — пробурмотіла вона.

Розсміявшись, Деніел за два кроки зійшов на ґанок. Простягнув руку до чоловіка з кам’яним обличчям, який, стоячи поруч із Деніелом, поки вони тиснули один одному руки, не видавався таким уже високим.

— Радий познайомитись, Арні. Брат мені про тебе нічого не розповідав, тому мені кортить пізнати тебе краще.

— Навзаєм, Денні, — відповів Арні хрипким баритоном, який лунав так, наче ним нечасто користувались, тому слова не линули плавко.

— А це Алекс. Не слухай брата. Вона гостюватиме, скільки захоче.

Арні нарешті поглянув на неї зосередженим поглядом. Вона очікувала, як він відреагує на її побите обличчя, але то був лише холодний, беземоційний погляд.

— Дуже приємно, — мовила вона.

Він кивнув.

— Можете заносити речі в будинок, — сказав до них Кевін. Він намагався дійти до сходів, але собаки швидко плутались у нього під ногами. — Агов, бовдури. Обережно!

Як маленький військовий підрозділ, пси враз позадкували на кілька кроків, вишикувавшись у справжнісіньку лінію, і завмерли, нашорошивши вуха.

— Отак краще. Вільно.

Собаки одночасно посідали, висолопивши язики у гострозубій усмішці.

Кевін долучився до них біля дверей.

— Я ж сказав, що ви можете забрати речі в будинок. Денні, твоя кімната нагорі праворуч сходів. А щодо тебе… — він подивився на Алекс згори вниз. — Гадаю, згодиться кімната на іншому краю коридору. Я не чекав іще гостей, тому вона не влаштована як спальня.

— У мене є розкладачка.

— У мене речей