Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Бонд вимкнув ліхтарик і знову заклав його за пояс.

Прямо над ним поверхня моря вилискувала живим сріблом. Вона м’яко шкварчала — наче жир на сковорідці. Місяць тьмяно освітлював звивистий коридор між рифами, який Бондові ще слід було подолати. Він полишив своє коралове дерево-укриття й узявся повільно та обережно просуватись уперед. Тепер усе було не так просто. Місячне світло — примарне й облудне, а закам’янілий ліс коралових рифів таїв немало глухих кутів та оманливих бічних коридорів.

Не раз йому доводилося випірнати мало не на поверхню, щоб оминути надто звивистий та розлогий кораловий кущ, і коли це траплялося, Бонд не оминав нагоди звірити свій курс із відбитком місяця на поверхні води. Часом численні мінеральні утворення давали йому тимчасовий притулок, де перепочивав, знаючи, що бульбашки повітря будуть надійно прикриті виступами дашка. У такі короткі хвильки перепочинку він зосереджувався на нерозбірливих проявах нічного життя мешканців підводного світу, відчуваючи, що їхні колонії зайняті лише їм зрозумілими справами.

Довкола не видно було великих рибин, але з нір повилазили безліч омарів, які за збільшувального ефекту води виглядали, мов велетенські доісторичні тварини. Їхні вирячені очі глипали на Бонда червоно, а довгі футові вусики неначе питали пароль. Інколи вони злякано задкували до нірок, відштовхуючись хвостами від піщаного дна і розчепіривши усі вісім волохатих лапок в очікуванні, коли небезпека мине. Одного разу над ним проплив величезний парашут «португальського кораблика»110, мало не торкаючись щупальцями його голови на глибині п’ятнадцяти футів від поверхні моря. Бонд згадав, як він мучився від опіку цієї медузи впродовж трьох днів у бухті Манаті. Якщо б опік припав на ділянку серця, то цілком міг би вбити. Побачив Бонд і кількох сіро-плямистих мурен, які довгими жовто-коричневими змійками звивалися на піску, і зелені їхні різновиди вишкірювали зуби зі западин у рифах, а вест-індійські скелезубові111 нагадували велетенських коричневих сов із виряченими зеленкуватими очима. Бонд зачепив одну з таких «сов» дулом рушниці, й рибина негайно роздулася до величини гігантського футбольного м’яча, настовбурчившись масою отруйних білих шипів. «Морські віяла»112 розхитувалися з боку в бік від водовертей, відбиваючи місячне світло і фосфоресціюючи в ньому, наче потопельники. Часом у затінених місцях мелькали незрозумілі силуети й виникали незбагненні завихрення — і раптом зблискували чиїсь загадкові очі, по хвилі так само загадково зникаючи. Тоді Бонд злякано повертався в той бік, квапливо стискав у руці рушницю, пильно вдивляючись у темряву. Але поки що він у нікого не стріляв та ніщо й не атакувало його, і Бонд повільно продирався крізь рифи вперед.

Подолання ста ярдів коралових рифів зайняло у нього чверть години. Продершись крізь них, він зупинився перепочити на природному виступі одного з таких кущів. Був радий, що зарості скінчились, і тепер перед ним будуть лише сто ярдів сірувато-білої води.

Він почувався усе ще свіжим, а чіткість думки та піднесення, викликані дією амфетаміну, не минали, хоча небезпеки, що чатували на нього з-поміж рифів, були постійним джерелом хвилювань. Найбільше ж Бонд боявся порвати гідрокостюм. Тепер, коли ліс гострих, мов лезо, коралових наростів залишився позаду, на нього чекали акули і баракуди, а може, навіть шматок динаміту, вкинутий у скупчення бульбашок на поверхні моря.

Саме тоді, коли він розмірковував про небезпеки попереду, його і дістав спрут — обхопивши ноги Бонда щупальцями.

Бонд примостився на кораловому сідалі, випроставши ноги на піску, і раптом відчув, що вони наче прицвяховані до основи коралового гриба. Одне щупальце все сильніше стискало праву ногу Бонда, а інше — пурпурове у примарному світлі — підіймалося лівою ногою вище й вище.

Здригнувшись од страху та огиди, Бонд скочив на ноги, намагаючись рвонути вперед. Але цим він лише дав змогу бридкій істоті примножити зусилля, тож ноги Бонда ще щільніше стиснулися біля підніжжя округлої скелі. Сила тварюки була неймовірною, і Бонд відчув, що втрачає рівновагу. За мить він розтягнеться долілиць на піску, а тоді, притиснутий міною на грудях, а з боків — балонами з киснем, зовсім не зможе опиратися страхіттю.

Вихопивши з-під пояса кинджал, Бонд з розмаху всадив його в щупальце між ногами. Однак кораловий уступ завадив йому прицілитись; окрім того, він боявся розірвати гідрокостюм. Раптово щось накрило його, і він упав на пісок. Одразу ж його ноги почало засмоктувати у воронку між скелями. Бонд крутився на піску, намагаючись повернутись і вдарити ворога кинджалом. Але зробити це йому заважала висока горбкувата міна на грудях. Паніка охопила його, і тут він згадав про рушницю. Спочатку вона видавалася Бондові цілком марною на такій короткій відстані, але тепер це було єдиним порятунком. Він намацав її рукою і відчув під пальцем гачок. Міна знову ж таки не дала змоги прицілитися. Тож Бонд опустив рушницю уздовж ніг, пробуючи, де між ними є зазор. Тварюка враз посилила хватку. Бондові не залишалося нічого іншого, як натиснути на гачок навмання.

Тієї ж миті хмара в’язкої, тягучої рідини вилилася з тріщини і потекла йому в обличчя. Втім, звільнилась одна нога, потім друга, і Бондові вдалося підкулити їх під себе та схопитися за руків’я гарпуна, що вже на три чверті зник у воронці в основі рифа. Бонд щосили тягнув гарпун, поки той не виринув із чорного туману — разом із куском спрутового щупальця. Важко дихаючи, Бонд звівся на ноги і став подалі від скелі. Піт градом котився його обличчям під маскою. Просто над ним зрадлива хмарка сріблястих бульбашок піднялася на поверхню: поранена тварючка могла обійтися йому надто дорого!

Але Бондові не можна було гаяти більше часу. Тож перезарядив рушницю і переконався, що місяць — справа від нього.

Тепер він доволі впевнено просувався вперед у сірій каламутній воді й зосередився на тому, щоб не торкатись обличчям піщаного дна, а голову тримати на одній лінії з тілом. Раз бічним зором помітив морського ската — величезного, наче стіл для пінг-понгу. Той швидко відплив убік, побачивши його, і широкі строкаті крила тріпотіли, мов у птаха, а довгий загнутий хвіст розвівався позаду. Але Бонд не звернув на нього жодної уваги, пам’ятаючи слова Кворрела про те, що скати самі ніколи не нападають, лиш обороняються. Бонд подумав, що скат, певно, приплив до рифів, щоб відкласти яйця — чи то «русалчині гаманці», як їх ще називають рибалки через їхню форму: вони схожі на подушечки з довгими чорними зав’язками