Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Отже, за сьогодні в нас один убитий, один поліційний допит і одна розмова з привидом, — підсумував Джордж. — Клопіткий, я сказав би, деньок!

Локвуд кивнув:

— А дехто зараз просто сидить і дивиться телевізор.

* * *

Наша розмова з черепом цілу ніч не давала нам спати. Нам навіть не хотілось розходитись по своїх кімнатах. Хоч як ми були засмучені тим, що привид не відкрився нам, нас усе ж таки надто вразив сам факт такої розмови. Якщо вірити Джорджеві, це було перше спілкування з Третім Типом після смерті Маріси Фіттес. Були повідомлення й про інші такі бесіди, та їхні учасники невдовзі чи помирали, чи божеволіли, чи те й друге разом. Принаймні досі не траплялося жодного переконливого свідчення про таку розмову. Я тут була єдиною — мій Талант міг стати нам у великій пригоді, якщо скористатись ним як слід. Локвуд був не менш схвильований, і навіть сам приготував нам бутерброди з шинкою (подія так само рідкісна, як і спілкування з Третім Типом). Наминаючи їх, ми розмовляли про те, що нам робити далі: чи то відразу розголосити цю подію публіці — до цього схилявся Джордж, — чи спробувати розговорити череп іще раз, тепер уже при незалежних свідках: на цьому наполягав Локвуд, певний, що навряд чи хто з наших конкурентів повірить цій історії.

Я майже не брала участі в цій суперечці. Я, звичайно, раділа й своєму успіхові, й похвалам друзів, та водночас почувалася змореною. Розмова з черепом висотала з мене всі сили, й зараз мені хотілося тільки спати. Отож я не втручалась у міркування хлопців, а коли Локвуд почав говорити про те, чи зможемо ми одержати ще якісь серйозні відомості від привида, я не приєдналась і до цієї бесіди. Локвуд із Джорджем читали й перечитували записане — й що більше разів перечитували, то завзятішою ставала їхня суперечка.

Череп згадав про те, про що ніхто, крім нас, більше не знав. Про папери Бікерстафа, сховані під дошками підлоги його кабінету. Секретні папери!

Папери, які могли містити ключ до загадки дзеркала.

Папери, які могли досі лежати там, у покинутому будинку на Гемпстедському пустищі.

Це вже було цікаво.

Локвуд зауважив, що привид цілком міг дурити нас. Шанс на те, що він справді знав про тісний зв’язок між Бікерстафом і дзеркалом, був не такий уже й високий. Та навіть якщо череп сказав правду, ці секретні папери, мабуть, давно вже згнили — або їх навіть поїли щури (тут ми всі засміялись). Проте шанс залишався. Папери могли зберегтись. І це варто було перевірити. Джордж із цим погодився, а я була надто втомлена, щоб сперечатись. Отож, перш ніж іти спати (до речі, за вікном уже світало), ми обговорили наші подальші плани. Наступного дня, якщо не буде ніяких несподіванок, ми влаштуємо експедицію до Гемпстеду.

Коли я нарешті покинула кухню, за вікном уже виспівували пташки. Починався новий чудовий ранок.

Зачиняючи за собою двері, я озирнулась. Склянка й досі стояла на столі, де ми її залишили, — так мирно й спокійно. Плазма стала майже прозорою...

А череп шкірився до мене, як і личить черепові.

17

Ви, звичайно, думаєте, що відвідувати місце з такою строкатою історією, як у руїн садиби Бікерстафа, найбезпечніше при денному світлі. Цей розумний варіант, на жаль, не підходив нам з кількох причин. По-перше, після такої клопіткої ночі ми не вставали з ліжок аж до полудня, а решту дня витратили на підготовку й телефонні дзвінки до відповідних установ, щоб отримати доступ до покинутої будівлі. По-друге, Джорджеві кортіло негайно вирушити до архіву в Чертсі, щоб розшукати там «Сповідь Мері Дьюлак» — старий документ, пов’язаний зі спільницею Бікерстафа. Джордж сподівався, що цей матеріал хоч якось прояснить ті моторошні події, які відбулись у садибі лікаря багато років тому. До того ж, на п’яти йому наступав Бобі Вернон — він читав в архівах ті самі газети, що й Джордж, і цілком міг дійти такого самого висновку.

І, нарешті, останньою (і найголовнішою) причиною того, чому ми не могли завітати туди до заходу сонця, була я, тобто мої своєрідні Таланти. Після нашої розмови з черепом Локвуд підносив їх аж до небес. Поки ми збиралися в дорогу, він чи не вперше за увесь час, що ми працюємо разом, не скупився на похвалу.

— Тут не може бути сумнівів, Люсі, — говорив він, розкладаючи на підлозі акуратним рядком соляні бомби. — Твої здібності феноменальні, й ми повинні користуватись кожною нагодою, щоб ти могла їх виявити. Хтозна, що ти можеш відчути в будинку Бікерстафа поночі? Я маю на увазі не тільки Слух, ай Дотик...

— Так, — смутно відповіла я. — Можливо.

Зрозуміло, що ця розмова не дуже мене тішила. То правда, що часом мені щастило вловити відгомін минулого, коли я торкалась об’єктів зі слідами потойбічної сили, та це не завжди було приємно. Я передчувала, що в будинку Бікерстафа мені теж буде не до веселощів, хоч як із цього приводу бадьорився Локвуд. Тому я й не розділяла його нинішнього радісного настрою.

Денне світло трохи пом’якшило страх від слів, які прошепотів череп. Одначе мені не подобалось, що ми збирались іти дорогою, запропонованою саме ним. Тож перше, що я зробила, коли зійшла вниз до кухні, — якнайміцніше закрутила склянку й завісила її полотном. Мені не хотілося, щоб він бачив нас, коли це не потрібно нам самим. Він і без того наробив нам уже чимало шкоди.

Закінчивши роботу з поясами, я взялася за термометри, свічі, ліхтарі, сірники, пляшечки з лавандовою водою та інше знаряддя, перевіряючи, чи все працює як слід. Локвуд щось бурмотів собі під ніс, поповнюючи запас залізних стружок. До речі, привид у склянці згадував і про нього: так само пошепки, як і про таємні папери Бікерстафа, він говорив про таємну кімнату Локвуда на другому поверсі.

Я обернулась, щоб зачинити вікно, яке виходило в двір. Двері, оббиті зсередини залізними смугами? Це може означати тільки одне... Але ж це смішно! І водночас — як можна вірити одним словам привида й не