Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Відблиски місячного світла, теплий та яскравий шлейф, поодинокий лісовий пилок вільно гуляв своїм простором. Для людського ока він закінчувався там, де закінчувалось сяйво, для неземного - де не було людей.
Софія повільно та грайливо йшла стежкою, намагаючись не зачепити ногами вибираючий камінь чи гілку, Яким крокував біля неї, інколи підтримаючи рукою.
- Поясни, - Говорила Софі підтримуючи сукню, - Як ти не поранився, як тебе не зачепили, - Зачаровано подивилась на Якима.
Він не відповідав, дивився вниз замкнувши руки за спиною.
- Не знаю, - Сказав важко та не примушено, - Коли я побачив вишикувані полки - одразу сів на Вереса й порвався до воріт, - Однією рукою жестикулюючи, Софія уважно вела очі, не відриваючи їх, - Потім поле, запах диму, вогонь і темні силуети.
- Їх було багато, - Не перебиваючи продовжувала дивуватись Софія, - А ти один…
Яким розуміючи для себе, характерно підняв брови.
- Ну… Зате я був на коні, - Жартома відповів Яким, непомітно посміхнувшись.
Софія засміялась прикриваючись рукою. Виросши в дворянській сім’ї вона завжди пам’ятала про манери, хоча й дитяче бажання їх порушувати нікуди не зникло.
- Твій тато розповів про поєдинок з офіцером, - Зупинилась дивившись загадково вниз, - Він теж був на коні?
- Був, - Яким очікував почути ще один сміх, але Софі тримала загадкове мовчання, - Я скинув його з сідла і вбив, - Завершив хлопець.
Вона подивилась йому в очі. Яким намагався зрозуміти, про що вони говорять.
- Я знаю, ти б не хотів про це говорити, тим паче зараз, але…
Яким зупинився, торкнувся долонею її лиця.
- Все гаразд, - Тихо шепочучи.
- Ти був там…, - Очі наповнювались слізьми.
Він обережно витирав лице, дивився на неї.
- Був, - Прошепотів Яким, - Все закінчилось, тепер це сон, після якого я прокинувся, - Він обережно поправив її волосся.
Софія взяла його долоню й міцно тримаючи повела далі, темною стежкою, яка наче магічна, освітлювалась з кожним новим кроком. Зрідка похилі дерева, вдалі місяць падав на масивні валуни, виринали й щезали цілі зграї нічних комах, які розвіювались, зникали й появлялись, кружляли високо над головою.
- Тебе щось давить, - Спостережливо заговорила Софі. Її ніжний голос ніколи не був примусом, радше турботою, - Ти змінився з поверненням, точніше, приїхав з більшим тягарем. Що тебе мучить?
Крайність людського ока не передавала щастя, Якимове завжди віддзеркалювало смуток, навіть якщо в середині панувала повна тиша, спокій та радість.
- Я знайшов батька, - Важка пауза, - Але все ще шукаю відповіді. Я сподівався, що він дасть її мені, але…, - Очі розгубились, - Ні він, ні гетьман, ні будь-хто інший, не в змозі пояснити ті страждання, що ми переносимо. Я хочу знати за що… Хто несе відповідальність. Я хочу знати, що робити мені.
Після короткої паузи Софі сказала.
- Я не рахувала роки від моменту як востаннє бачила маму з татом. Не пам’ятаю у що вони вдягалися, але добре пам’ятаю дім, колір волосся і запах. Я інколи знаходжу його і знаєш, радію, - Вона обережно крокувала, дивлячись під ноги й притримуючи волосся, - А коли на порозі побачила тебе - зрозуміла, що знайшла сенс в коханні, справжньому, рідному. В опіці, дотиках, в постійних переживаннях, в створенні чогось, що принесе у світ майбутнє.
Яким на мить забув про усі свої думки, підсвідомо й без контролю викинув їх з голови й повільно перевів погляд на Софію.
«Привнесення у світ», - Проговорив у вільному просторі.
- Навіть якщо ніхто не знатиме, навіть якщо це завершиться швидше смерті в спокійному ліжку, я буду щаслива, адже знатиму, я жила заради чогось, заради сім’ї, заради її майбутнього. Навіть якщо не вдасться побачити на власні очі.
- Заради сліду, заради майбутнього, - Важко дихаючи повторив Яким.
- Саме так, - Софі ніжно погладила його волосся. Вона була зовсім трохи нижчою за Якима.
Відсутність вітру дозволяла чути навіть найтихіші звуки лісу, таємничий спів птахів, шурхіт опалого листя, потріскування гілок і навіть непомітний хрускіт кори дерева, на якому довгий час жиють усі кому не вистарчило місця на землі.
Вони повернули до маленької спокійної річки в якій дівчата зазвичай мили одяг, Софі вела Якима, адже добре знала дорогу. Оглядалась, щоби впевнитись, що нікого немає, пройшла невеличку кладку й вивела його на невеличку галявину, на якій все було видно як в день. Місяць показався на самому верху, спокійною освітлюючи все й даючи темну-темну тінь.
- Пам’ятаєш як ми грали у хованки?, - Вона відійшла на кілька кроків, грайливо перебираючи ногами.
- Пам’ятаю, - Згадуючи відповів Яким.
Софі підійшла й наблизила лице до його губ.
- Рахуй до десяти, - Тихо прошепотіла повільно закриваючи рукою його очі. Яким ледь посміхнувся.
- Один, - Повільно почав рахувати, Два.. Три…
- І не підглядай, - Її голос був уже за кілька кроків.
- Чотири, - Продовжив Яким, - П’ять.. Шість… Сім.. Вісім, - Він почув потріскування позаду себе, - Дев’ять.. Десять.
Яким відкрив очі й опинився з місяцем на самоті.
- Хто не сховався.. Той не сховався, - Тихо проговорив сам до себе Яким.
Він вийшов вперед й почав озиратися, бачив стовбури дерев, масивних та зовсім молодих, гілки закривали нічний та освітлений лісовий горизонт.
Вона йшла позаду нього, Яким повернувся й зайшов до рощі, гілки великих ялин майже торкалися землі, він обережно припіднімав їх, дивився вперед. Вони привели його до великого каменю, який потрібно було обійти, Яким злегка спіткунвся об щось довге, коріння, що випирало із землі, схопився рукою за стовбур іншого дерева, озирнувся, пішов далі.
Під наступною пишною та самотньою ялинкою він почув дивне шарудіння, підійшов ближче, рукою повільно відвів гілку й побачив її. Підійшов ближче, ховаючись за кронами.
- Знайшов, - Прошепотіла Софі, ледь Яким торкнувся її губ.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минуле поколінь, Павлюк Олександр», після закриття браузера.