Читати книгу - "Полонянка вовчої зграї, Марина Сніжна"

Глава 8

Клятий Яров не повертався так довго, що у мене все тіло заніміло. Всі спроби перегризти або розірвати мотузку виявилися безуспішними. На жаль, ані мої зуби, ані руки такої сили, як у перевертнів, не мали. Єдине, чого досягла, так це того, що поранила зап’ястя настільки, що все навколо забруднила кров’ю. Поміркувавши, вирішила, що нічим хорошим це не закінчиться і лише погіршить моє становище, припинила марні спроби. Тупо лежала на ліжку і буравила ненависним поглядом льох, прислухаючись до кожного звуку ззовні. На жаль, мало що чула – такою тут виявилася гарною звукоізоляція.

Сіпнулася, коли, нарешті, почувся брязкіт замку. Ну, нарешті! А то вже промайнула підозра, що альфа виявився настільки мстивим, що вирішив сьогодні й зовсім не приходити.

Перевертень пружно зістрибнув униз, ігноруючи сходи, і при світлі тьмяної лампочки, яка освітлювала приміщення зі стелі, бігцем оглянув приміщення. Його погляд завмер на закривавлених простирадлах. Вираз обличчя Ярова вразив. Він так швидко опинився біля мого ліжка, що якби рот не був закритий кляпом, закричала б від несподіванки.

– Дурна!.. – у нього навіть голос зривався. – Що ти з собою зробила?!

Я красномовно зиркнула на кляп, даючи зрозуміти, що при всьому бажанні відповісти не зможу.

Він обережно витягнув кляп, і я негайно виплеснула на нього цілий потік лайливих слів. Здавалося, Яров навіть уваги на них не звертав, дбайливо торкаючись моїх зап’ясть і намагаючись не заподіяти ще більшої шкоди. І все ж, коли почав розв’язувати мотузки, я не стрималася крику – настільки сильним видався біль. Обличчя альфи сіпнулося і так спотворилося, ніби йому теж зараз було боляче. Та що це з ним? Навіть лаятися перехотілося.

– Потрібно обробити рани, – глухо сказав він, остаточно позбавивши мене від пут.

Потім, не чекаючи відповіді, підхопив на руки і поніс до сходів.

– Це ж треба! Ти навіть зважився вивести мене звідси! А не боїшся, що поліцейські в будь-який момент нагрянуть?

– Вони пішли, – заперечив Яров, чомусь навіть не відреагувавши належним чином на уїдливий тон. – Твій вампір довго не хотів йти. Але і він, зрештою, змирився з тим, що тут тебе не знайде.

Я зціпила зуби, тамуючи нову порцію лайки.

– Аден все одно довідається рано чи пізно, що я у тебе! І тоді зітре ваше кляте поселення з лиця землі!

– Не лайся, – поморщився альфа.

Він вже вийшов з сараю і тепер ніс мене до хати. Навколо згущалися сутінки, і я зрозуміла, що насправді минуло багато часу. А разом з усвідомленням цього майнула ще одна невтішна думка. Сьогодні я так і не прийняла лікапін.

– Мені потрібні мої ліки, – напружено промовила я.

– Які?

– Не прикидайся! Ти знаєш, про що я. Вони були в сумочці. Але тепер я пригадую, що коли шукала мобільний, таблеток там вже не було. Куди ти подів мій лікапін, Яров?

– Ти більше не будеш його приймати, – незворушно відгукнувся альфа, в два стрибки долаючи сходинки ганку.

Перш ніж він сам відкрив двері, ті відчинилися. На порозі стояла мати Ярова і прискіпливо оглядала нас обох.

– Нерозумно поки що тримати її в будинку, – сердито кинула вона, перегороджуючи дорогу.

От стерво! Її б замкнути в тому підвалі! Цікаво, як би сама заспівала.

– Мамо, відійди, – у голосі альфи почулося глухе гарчання, і жінка мовчки відступила.

Але я встигла помітити, як невдоволено підібгались її губи. Схоже, на допомогу цієї особи розраховувати точно не варто! Щось підказувало, що мати Ярова мене мало не ненавидить.

Перевертень вніс до будинку і піднявся разом зі мною на другий поверх. Зайшов до однієї з кімнат. Обстановка тут була досить простою, але затишною.

– Сподіваюся, ти не приніс мене до своєї спальні, Яров? – з підозрою поцікавилася я.

– Це одна з гостьових кімнат, – похмуро відгукнувся він і обережно посадив мене у крісло. – А тепер краще помовч, жінко! Я й так злий!

– Злий? Ось як?! – обурилася я, не збираючись слухатися його наказів. – А як щодо мене?! Ти на цілий день залишив мене в тому підвалі! Зв’язану, нездатну навіть поворухнутися! І ще й маєш зухвалість сердитися на мене, Яров?! Так це я зла! Така зла, що насилу стримуюся від того, щоб тобі очі видряпати!

 Почувся глухий рик. Очі перевертня загрозливо блимнули, але і цього разу він стримався. А я була настільки вражена його сьогоднішньою терплячістю, що наступні слова залишилися невимовленими.

Похмуро спостерігала за тим, як Яров підходить до одної з шаф і дістає аптечку. Повернувшись, почав обробляти мої ранки дезінфікуючим засобом. Довелося закусити губу, щоб не завити в голос – так защипало. Але все ж один болючий стогін вирвався назовні, викликаючи у мене роздратування на саму себе.

 – Ш-ш-ш, все добре, дівчинко, – м’яко сказав альфа. – Ще трошки потерпи.