Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

Підійшовши до телефону, набрав номер. Я знав, що не зможу впоратися з цим самотужки. Мусив розділити це з кимось.

— Приїзди сюди швидко, — сказав я, звертаючись до Еккі.

Еккі мав чудову рису — він завжди безпомильно розумів, коли він вам якнайбільше потрібен. Колега не розпитував, навіщо саме, не прикривався відмовками. Я розумів, що просто зараз він заклопотаний підготовкою свіжого числа газети до друку, та Еккі сказав лише: «Зберігай спокій, я вже їду», — й повісив слухавку.

Якщо він поквапиться, то буде тут за годину. Я знав, що не зможу прочекати його цілу годину і за цей час не сходити нагору. Тож підійшов до буфету та вижлуктив ще один скотч, і тоді постановив собі піти нагору та побачити все на власні очі.

Я вийшов у коридор і поглянув уверх, на сходи. У будиночку було тихо. Стоячи обличчям до сходів, я усвідомив, як багато Марді для мене важила. І тоді я пішов уперед. Здавалося, ніби ті сходи сягають у неозору далечінь. Я не міг поспішати, проте й не зупинявся. Діставшись вершечка сходів, я відчув важкість у ногах, немовби крокував крізь шар клею.

І ось я вийшов на сходовий майданчик. Далі містилися кімнати — дві ванних, дві спальні та гардеробна. Усі п'ять дверей були зачинені. Марді могла бути за будь-якими з них. Я розумів, що, найімовірніше, вона буде у нашій спальні, та заходити туди не поспішав. Спершу я перевірив одну з ванних кімнат. Її там не було. Я залишив двері відчиненими, а світло увімкненим і зайшов до гардеробної. Там її теж не було.

Тоді я повернувся назад до сходового майданчика та став, дивлячись на інші двері. Почувався кепсько. Минув якийсь час, перш ніж я зміг рушити далі. Цього разу попрямував до спальні. Я повільно повернув дверну клямку та, штовхнувши, відчинив двері, а тоді просунув руку досередини й увімкнув світло. Я вирішив не заходити туди одразу. Просто став і зазирнув у спальню.

Я дивився усюди, тільки не на ліжко, бо знав, що вона буде саме там. А тоді опустив очі на ліжко і відчув, як моєю спиною збігає цівка поту.

На білому простирадлі, напнутому на її обличчя, розпливлася велика пляма. Звідти, де стояв, мені було видно маленькі горбочки, що проступали з-під простирадла та позначали її ступні, руки, груди й ніс. Простирадло було щільно напнуте, і я міг чітко бачити ті невеличкі горбочки.

Я притулився спиною до одвірка і просто дивився перед себе. І тоді я почав ненавидіти Спенсера та його дружину, ненавидіти Каца, гладуна та Ґаса, ненавидіти усю ту пекельну справу такою нестямною ненавистю, якої ще ніколи досі не відчував. За все, що ці негідники заподіяли мені, я хотів завдати болю кожному з них і вбити кожного з них. Мене вже не обходило, що станеться зі мною, а лише хотів звести порахунки. Однак розумів, що просто дурю себе самого. Адже навіть якби повбивав їх усіх, це б мені анітрохи не допомогло. Це не повернуло би мені моєї Марді та ніколи б не забрало з-перед моїх очей картини того, з чим Марді мусила зустрітися наодинці.

Якби ж я лишень був тут, із нею, тоді б ми загинули разом. Я знав, що Марді не заперечувала би проти того, аби ми пішли разом.

До кімнати я не заходив. Вимкнув світло та спустився сходами. У вітальні я сів і став полапцем шукати свій портсигар. Креснувши сірником, зауважив, що мої руки були напрочуд тверді та не тремтіли. Це мене трохи здивувало. Я просто сидів там і курив, очікуючи, поки приїде Еккі. Мій розум був порожній.

Зрештою на під'їзній доріжці почувся дедалі ближчий рев автівки Еккі, тож вийшов його зустріти. Він приїхав швидше, ніж гадалося. Не встиг я дістатися до вхідних дверей, а Еккі вже вискочив з машини. Кинувши на мене погляд, він просто заштовхав мене до будиночка та зачинив за собою двері.

— Ніку, що сталося?

Я відкрив і закрив рота, але з нього не долинуло жодного звуку. Тож просто стояв і дивився на Еккі.

Він поклав мені на руку свою долоню. Його обличчя стало дуже похмурим.

— Марді? Щось сталося з Марді?

Я глибоко вдихнув. Це було гірше, ніж я думав. Адже сказати це вголос — означало зробити факт доконаним і справжнішим. Я мусив докласти великих зусиль, аби перемогти себе. Відчував, як здригаються м'язи мого живота.

— Вони вбили її, Мо.

Ну от, тепер я це сказав.

Еккі у це не повірив. Він заштовхав мене до вітальні.

— Вони би такого не зробили, — мовив колега. — Опануй себе, Ніку. Ну ж бо, випий. Вони б не стали вбивати таку дитину.

Я схопив його за руку та різко розвернув до себе.

— Кажу тобі, вони вбили її, ті свині. Вона там, нагорі, у ліжку Сам поглянь... вони вбили її тут. Подивися на кров. Бачиш? То її кров. З її тіла. Вони вбили її ось тут. Вони прийшли сюди, коли Марді була сама. Ті боягузливі пси вбили її тут, під стіною.

Еккі поглянув на плями крові. Тоді похитав головою.

— Заспокойся, — сказав колега, — просто заспокойся.

Однією рукою я схопив Еккі за вилогу піджака й почав його трусити, промовляючи:

— Не говори мені такого! Кажу тобі, вона там, нагорі...

Еккі навідліг ударив мене долонею по обличчю. Гадаю, саме цього я й хотів. Той удар на мить приголомшив мене, бо був добряче болісним, однак привів до тями. Я блимнув очима на Еккі та забрав від нього руку.

— Пробач мені, Мо, щось я перехвилювався.

— Авжеж... То що, ходімо нагору?

Зараз, у товаристві Еккі, мені здавалося, що зможу це зробити. Ми швидко рушили сходами нагору. Я увімкнув у спальні світло та підійшов до ліжка.

Почув, як Еккі вимовив: «О, мій боже!»

Тоді я твердою рукою стягнув простирадло. У цю мить здалося, ніби нараз піді мною здійнялася підлога, та відчув, як Еккі схопив мене за руку. Ми обидва застигли на місці, витріщивши очі.

Навіть у смерті Блонді мала жорсткий та підозріливий вигляд. У її засклілих очах застиг нажаханий погляд, а яскраво нафарбовані губи виблискували в електричному світлі. Невеличкий кульовий отвір понад