Читати книгу - "Зелений дім"

Уамбіси вивантажували чорні кулі каучуку, бродячи поміж човнами. Лаліта махала до них з урвища рукою, і раптом з’явилася вона, не уамбіска і не агварунка, одягнена немовби на свято — зелені, жовті, червоні коралі, пір’я на голові, довгі сережки у вухах, ітапак з чорними візерунками. Уамбіски, що стояли над урвищем, також дивилися на неї. Шапра? — перешіптувались вони, — шапра? А Лаліта схопила Акіліно, бігцем повернулася до хижки й сіла на сходах.

Вони запізнювались. Здалеку було видно уамбісів з кулями каучуку на плечах і Пантачу, який розвішував на сонці шкури. Врешті прийшов лоцман Ньєвес з капелюхом у руці, — ми далеко запливли, хазяйко, потрапили у водоверть, тому подорож тривала так довго. А вона: більше місяця. На Пусазі вбили одного уамбіса, я вже знаю, мені розповіли ті, що припливли вранці. Лоцман одяг капелюх і рушив до своєї хижки. Пізніше з’явився Фусія, дівчина йшла за ним. Її обличчя також мало урочистий вираз, було яскраво нафарбоване, під час ходи подзенькували сережки й намиста. Ось, Лаліто, привіз тобі служницю, шапру з Пусаги. Вона боїться уамбісів, нічого не розуміє, треба трохи навчити її по-іспанському.

— Ти завжди погано про нього говориш, — зауважив Фусія. — Для всіх ти добрий, лише Пантача тобі не припав до серця.

— Це я його підібрав і привіз на острів, — нагадав Акіліно. — Коли б не я, він би вже давно не жив. Але він мені бридкий, Фусіє, тому що поводиться, як тварина. Гірше, ніж тварина, дивиться і не бачить, слухає і не чує.

— Я не відчуваю до нього огиди, бо знаю усю його історію, — сказав Фусія. — Пантача не має сильного характеру і, коли він збуджений, то відчуває себе дужим, забуває про всі свої лиха і про товариша, який загинув в Укайялі. Де ти зустрівся з ним, старий? Певно, десь у цих краях?

— Трохи вниз по річці, на березі, — відповів Акіліно. — Він був очманілий, напівголий, подихав з голоду. Я зрозумів, що він — утікач. Я дав йому поїсти, а він почав лизати мені руки, немов пес, як ти допіру сказав.

— Дай мені скляночку, — попросив Фусія. — Тепер я спатиму цілу добу. У нас була лиха подорож. Човен, у якому сидів Пантача, перекинувся перед тим, як увійти в протоку. А на Пусазі ми мали сутичку з шапрами.

— Нехай її візьме Пантача або лоцман, — сказала Лаліта. — У мене вже є служниця, я цієї не потребую. Навіщо ти привіз її з собою?

— Щоб допомагала тобі, — відрізав Фусія. — І тому, що ті собаки хотіли її вбити.

Але Лаліта почала хлипати: хіба я не була тобі доброю дружиною, хіба кинула тебе в скрутну хвилину? Чи ти думаєш, що я така дурна? Хіба я не роблю все, що тобі тільки заманеться? А Фусія спокійно роздягався, розкидав одіж, — хто тут господар, з яких це пір ти мені опираєшся? І зрештою, якого ще чорта — чоловік не такий, як жінка, йому потрібна різноманітність, припини рюмсати, знаєш, що я цього не люблю, та й до чого ці нарікання, адже шапра нічого в тебе не вкраде, я вже сказав, буде служницею.

— Так ти й покинув її, непритомну, всю в крові, — зітхнув Акіліно. — Я приплив через місяць, а Лаліта ще була в синцях.

— Те, що я побив її, вона тобі розповіла, а що хотіла вбити шапру, то ні, — спалахнув Фусія. — Коли я вже засинав, то побачив, як вона витягла револьвер, і мене охопила злість. Зрештою ця сука добре поквиталася зі мною за прикрощі, які я їй завдав.

— У Лаліти золоте серце, — сказав Акіліно. — Якщо вона пішла з Ньєвесом, то не для того, щоб помститися, а з любові. І якщо хотіла вбити шапру, то з ревнощів, а не з ненависті. Адже пізніше вони заприязнились?

— Дуже, — відповів Фусія. — Хіба ти не бачив? Лаліта не хотіла, щоб я віддавав її Ньєвесові, і казала: нехай краще залишиться, вона дуже мені допомагає. А коли після Ньєвеса її взяв Пантача, то плакали обидві. Вона навчила її говорити по-іспанському, та й ще багато чого.

— Жінки дивні істоти, їх часом важко зрозуміти, — сказав Акіліно. — А зараз давай щось з’їмо. Тільки не знаю, як запалити вогонь, сірники підмокли.

Вона була вже стара, жила сама, єдиним її товаришем був віслюк, той клаповухий з жовтуватим хутром і повільною, величною ходою, на якого вона щоранку вантажила кошики з білизною, зібраною напередодні в будинках вельможних п’юранців. Заледве припинявся піщаний дощ, Хуана Бауро виходила з Гальїнасери, тримаючи в руці гілку ріжкового дерева, якою вона час від часу підганяла тварину. В тому місці, де закінчувалася балюстрада на бульварі, вона завертала вбік, дріботіла запиленим схилом, потім проходила під сталевими опорами Старого мосту і затримувалася там, де річка П’юра, вигризаючи берег, створила малу затоку. Сидячи на річковому камені, по коліна в воді, Хуана починала прати, а тим часом віслюк, мов лінькувата або дуже втомлена людина, падав на м’який пісок й спав, вигріваючись на сонці. Часом сюди приходили інші пралі, щоб порозмовляти з Хуаною. Якщо вона була сама, то наспівувала й бурмотіла собі під ніс, викручуючи якусь скатертину чи спідницю, — клятий знахаре, розбійнику, ти мене в могилу зведеш, завтра перша п’ятниця, каюся тобі у своїх гріхах, отче Гарсія. Ріка вибілила їй ступні й руки, зробила їх гладенькими, свіжими, молодими, але час дедалі більше зморщував і тьмарив решту тіла. Коли вона заходила в річку, ноги її звично вгрузали в м’який пісок, але іноді натикалися на щось тверде або глинисте чи слизьке, немов мертва риба, похована в мулі. Лише такі дрібниці урізноманітнювали їй ранкову нудьгу. Але тієї суботи вона раптом почула за спиною чийсь відчайдушний плач. Хуана втратила рівновагу й шубовснулась у воду; кошик, який вона тримала на голові, перекинувся, білизна попливла за течією. Бурмочучи та вимахуючи руками, Хуана схопила кошик, зловила сорочки, труси, одяг і тоді побачила дона Ансельмо: він затис долонями похилену голову, а прибережна вода мочила його взуття. Кошик знову впав у річку, і перш ніж вода залила його по вінця й затопила, Хуана була вже на березі біля дона Ансельмо. Знічена, вона белькотіла якісь слова подиву і співчуття, а дон Ансельмо плакав, так само похиливши голову. Прошу не плачте, — казала Хуана; річка тим часом привласнила білизну й мовчазно несла її геть, — ради бога, заспокойтеся, будь ласка, доне Ансельмо,