Читати книгу - "Зелений дім"

Припливло двоє уамбісів? Лаліта побігла до селища разом з малим Акіліно, який тримався за її спідницю. Жінки плакали і вили: одного забили на Пусазі, хазяйко, шапри поцілили його отруєною стрілою. А хазяїн і решта? Їм нічого не сталося, вони прибудуть дещо пізніше, бо пливуть повільно, — везуть дуже багато майна, яке забрали у агварунів на Апазі. Лаліта не повернулася до хижки, лишилась у затінку лупун і дивилася на озеро, на гирло протоки, чекаючи, доки з’являться човни. Змучена чеканням, вона почала кружляти по острову, Акіліно й далі тримався за її спідницю. Вони обійшли черепашачий ставок, три хатини білих, селище уамбісів. У дикунів уже минув ляк перед лупунами, вони жили поміж цими деревами, доторкувалися до них. Родичі забитого й далі плакали, качалися по землі. Малий Акіліно побіг до бабусь, які сплітали пальмове листя. Слід замінити покрівлі, твердили вони, бо піде дощ і заллє нас.

— Скільки років могло бути тій шапрі, коли ти привіз її на острів? — спитав Акіліно.

— Зовсім дівчинка, років дванадцять, — відповів Фусія. — І така свіженька, Акіліно, ніхто до неї ще не торкався. Та й поводилась не як звірятко, відповідала на ласку, а пестлива була, як щеня.

— Бідна Лаліта, — мовив Акіліно. — Уявляю, яку вона скорчила гримасу, коли побачила тебе з дівчиськом, Фусіє.

— Не співчувай тій суці, — вигукнув Фусія. — Єдине, за чим я шкодую, це те, що надто мало зі мною настраждалася ця невдячна хвойда.

Вони були хижі, кровожерні? Можливо, але добрі до малого Акіліно. Навчили його вистругувати стріли й гарпуни, дозволяли йому забавлятися загостреними палицями, які вони потім змочували отрутою кураре. Можливо, до деяких речей у них душа не лежить, але саме вони, а не хто-небудь інший, будували хижки, викорчовували ліс, плели ковдри, привозили їжу, коли в дона Акіліно закінчилися консерви. А Фусія: це щастя, що вони дикуни і думають лише про бійки та помсту, бо якби треба було ділитися з ними прибутками, то мали б ми тоді клопіт. І Лаліта: якщо ми одного чудового дня розбагатіємо, то завдяки уамбісам.

— Коли я був ще хлопчаком, у Майобамбі ми збивались у ватагу й ходили чигати на жінок з племені ламістів, — сказав Акіліно. — Іноді яка-небудь віддалялась, і тоді ми всі кидалися на неї, не дивлячись навіть, стара вона чи молода, гарна чи бридка. Але з дикункою це далеко не те саме, що з білою.

— З цією у мене було не так, як з іншими, старий, — заперечив Фусія. — Я любив не лише переспати з нею, а й полежати спокійно в гамаку, розсмішити її. І шкодував, що не знаю мови шапрів, бо ми могли б з нею побалакати.

— Чорт забирай, Фусіє, ти посміхаєшся? — здивувався Акіліно. — Пригадуєш її і вже з того задоволений. Що ж ти хотів їй сказати?

— Будь-що, — відповів Фусія. — Як тебе звати, повернися спиною до мене, засмійся ще раз. Або щоб вона питала про моє життя, а я б їй розповідав.

— Ну й ну, старий, — похитав головою Акіліно. — Закохався в дикунку.

Спочатку жінки поводилися так, немовби її не бачили або як би її не існувало. Лаліта проходила поруч, а вони й далі тіпали листя чамбіри, витягували волокна, не підводячи голів. Пізніше жінки почали озиратися й посміхатись до неї, але не озивалися, коли вона заводила з ними мову, і Лаліта сушила собі голову, чи вони не розуміють її, а чи Фусія заборонив їм з нею розмовляти? Однак з малим Акіліно вони бавилися; якось одна уамбіска підбігла до них і вдягла на Акіліно намисто з зернят та мушлів — це була та сама уамбіска, що пізніше пішла геть, не попрощавшись, і більше вже не повернулась. А Фусія: це, власне, є у них найгірше, приходять і йдуть, коли їм заманеться, повертаються через кілька місяців, немовби нічого й не сталося. Нема нічого гіршого, Лаліто, ніж мати справу з дикунами.

— Бідолашна панічно їх боялася. Коли підходила якась уамбіска, вона кидалась до моїх ніг і, тремтячи всім тілом, чіплялась за мене, — сказав Фусія. — Уамбісів боялася більше, ніж диявола, старий.

— Можливо, жінка, яку вбили на Пусазі, була її матір’ю, — висловив припущення Акіліно. — Зрештою всі дикуни ненавидять уамбісів. Бо вони занадто пихаті, усіма гордують, і немає таких розбійників, як вони.

— Я віддаю їм перевагу над іншими, — мовив Фусія. — Не лише тому, що вони допомогли мені. Я люблю їхню вдачу. Ти чув коли-небудь, щоб якийсь уамбіс був служником чи наймитом? Вони не дозволяють білим експлуатувати себе. Люблять лише полювати і воювати.

— Тому їх усіх і винищать до ноги, навіть одного на показ не залишиться, — сказав Акіліно. — Але ти, Фусіє, експлуатував їх, скільки заманеться. Всі розбої, які вони чинили на Мороні, Патасі й Сантьяго, були задля твого збагачення.

— Я діставав їм карабіни, вів на ворогів, — не здавався Фусія. — Вони вбачали в мені не хазяїна, а спільника. Цікаво, що уамбіси зробили з тією шапрою? Певне, забрали її в Пантачі.

Родичі померлого без угаву плакали, колючи себе до крові гострими колючками, — хазяйко, від цього стає легше, разом з поганою кров’ю виходять жалі й страждання. А Лаліта: можливо, це правда: колись, як страждатиму, штрикну себе гострою колючкою й побачу тоді. Раптом усі, чоловіки та жінки, встали й побігли у бік урвища. Почали видиратися на дерева, вказуючи одне одному на озеро. Вже пливуть? Так, від гирла річки виплив головний човен — керманич, Фусія, багато вантажу, а за ним другий — Пантача, Хум, ще вантаж, уамбіси та лоцман Ньєвес. І Лаліта: поглянь, Акіліно, скільки каучуку, ти ніколи не бачив стільки, бог нам у поміч, ми швидко розбагатіємо й поїдемо до Еквадору, — малий Акіліно верещав від радості, — невже зрозумів? А того уамбіса, якого вбили, шкода.

— Він залишився без жінки і без хазяїна, — зітхнув Фусія. — Мабуть, той бідолаха мене скрізь шукав, мабуть, плакав і побивався за мною.

— Нема чого тобі жаліти Пантачу, — сказав Акіліно. — Для нього вже немає ліків, ті відвари довели його до шаленства. Певно, він і не помітив, що ти відплив. Коли останній раз я був на острові, він не впізнав мене.

— А як ти гадаєш, хто мене годував, коли ті паскуди повтікали? — спитав Фусія. — Пантача готував їжу, ходив на полювання, ловив рибу, робив для мене все. Я вже підвестися не міг, старий, а він цілоденно чергував біля мого ліжка, як той пес. Він навіть плакав, старий, можу тобі присягнути.