Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Тепер Траут проходив повз дуже дорогу приватну палату, де лежав молодий чорний чоловік, з білим телефоном і кольоровим телевізором, оточений багатьма коробками з цукерками і букетами квітів. Це був Елджин Вашинґтон, сутенер, який працював із готелю «Голідей Інн». Йому було лише двадцять шість, але він був казково багатий.

Час для відвідувачів закінчився, тож усі його сексуальні рабині вже пішли геть. Але вони залишили після себе хмари парфумів. Траут закашлявся, минаючи двері. Це була автоматична реакція на по суті ворожу хмару. Елджин Вашинґтон щойно нанюхався кокаїну, що надзвичайно посилило телепатичні повідомлення, які він надсилав і приймав. Він почувався в сто разів більшим, ніж у реальному житті, адже повідомлення були такими гучними і захопливими. Саме їхній шум його збуджував. Йому було байдуже, що вони означали.

І посеред цього гамору Елджин Вашинґтон щось улесливо сказав Траутові:

— Гей, братцю, гей, братцю, гей, братцю, — казав він. У той день Хашдрар Міязма ампутував йому ногу, але він про це забув. — Гей, братцю, гей, братцю, — вмовляв він. Він не хотів нічого конкретного від Траута. Якась частина його мозку все ще проганяла вхолосту його вміння приваблювати незнайомців. Він був ловцем людських душ. — Гей, братцю… — сказав він. І зблиснув золотим зубом. Підморгнув.

Траут підійшов до узніжжя ліжка чорного чоловіка. З його боку це не було співчуття. Він знову поводився машинально. Як і багато землян, Траут був повністю автоматичним йолопом, коли така патологічна особистість, як Елджин Вашинґтон, наказувала йому, що хотіти, що робити. Обидва чоловіки, до речі, були нащадками імператора Карла Великого. Кожен, хто мав європейську кров, був нащадком імператора Карла Великого.

Елджин Вашинґтон відчув, що зловив ще одну людську істоту, насправді цього не бажаючи. Не в його натурі було відпустити людину, якось не принизивши її, якось не обдуривши. Інколи він реально вбивав людину для того, щоб принизити, але з Траутом він повівся лагідно. Він заплющив очі, мовби замислившись, тоді серйозно сказав:

— Мені здається, я вмираю.

— Я покличу медсестру! — сказав Траут. Будь-яка людська істота сказала б точно те саме.

— Ні-ні, — заперечив Елджин Вашинґтон, наче вві сні замахавши руками. — Я вмираю повільно. Це поступово.

— Розумію, — сказав Траут.

— Мусите зробити мені послугу, — сказав Вашинґтон. Він не знав, про яку послугу попросити. Щось йому спаде на думку. Думки про послуги завжди спадали.

— Яку послугу? — спитав Траут тривожно. Він напружився при згадці про невизначену послугу. Він був саме такою машиною. Вашинґтон знав, що він напружиться.

— Я хочу, щоб ви послухали, як я буду насвистувати пісню соловейка, — сказав він. Він звелів Траутові сидіти тихо, зловредно глянувши на нього. — Особливої краси до поклику соловейка, улюбленця поетів, — сказав він, — додає той факт, що співає він лише в місячному сяйві. — Тоді він зробив те, що зробила б майже кожна чорна людина в Мідленд-Сіті: він наслідував спів соловейка.

Через Двейнове шаленство Фестиваль мистецтв у Мідленд-Сіті було відкладено. Фред Т. Баррі, його голова, приїхав до шпиталю в своєму лімузині, вбраний, мов китаєць, щоб виразити співчуття Беатріс Кідслер і Кілґорові Трауту. Траута ніде не могли знайти. Беатріс Кідслер приспали морфіном.

Кілґор Траут припустив, що того вечора все-таки відбудеться Мистецький фестиваль. Він не мав грошей для проїзду, тож вирушив пішки. Він ішов усі п’ять миль бульваром Фейрчайлд — до маленької бурштинової точки в самому кінці. Тією точкою був Центр мистецтв Мідленд-Сіті. Траут збільшував її, наближаючись до неї. Коли його хода достатньо збільшить її, точка його проковтне. Всередині в ній буде їжа.

Я хотів перехопити його, кварталів за шість. Я сидів у «плімуті» моделі «Дастер», який орендував у ґаражі «Евіс» зі своєю карткою «Клуб ґурманів». У мене в роті була паперова трубка. Вона була набита листям. Я підпалив її. Це був рафінований жест.

Мій пеніс був завдовжки три дюйми і в діаметрі п’ять дюймів. Як мені відомо, його діаметр був світовим рекордом. Тепер він відпочивав у моїх плавках. І я вийшов з машини розім’яти ноги, і це було також рафінованим жестом. Я стояв посеред фабрик і складів. Тьмяні вуличні ліхтарі були далеко один від одного. Парковки спорожніли, лише там і сям стояли машини нічних сторожів. На бульварі Фейрчайлд — колись артерії міста — не було руху. Життя витекло з неї через автомагістраль і швидкісну трасу імені Роберта Ф. Кеннеді, збудовану на місці старої Мононівської залізниці. Залізниця вже не існує.

Не існує.

У тій частині міста ніхто не ночував. Ніхто там не переховувався. Вночі це була система укріплень, з високими загорожами і сиґналізацією, з псами-охоронцями. Вони були машинами для вбивства.

Коли я вийшов зі свого «плімута» моделі «Дастер», я нічого не боявся. Це було глупо з мого боку. Якщо письменник не насторожі, на нього може звалитися нещастя, швидке, мов удар грому, адже його твори такі небезпечні.

На мене от-от мав напасти доберман пінчер. Він був головним героєм у попередній версії цієї книжки.

Слухайте: цей доберман називався Казаком. Ночами він охороняв склад будівельної компанії «Брати Марітімо». Казакові дресирувальники — люди, які пояснили йому, на якій він планеті і яка він тварина, навчили його, що Творець Всесвіту наказує йому вбивати, а також загризти все, що він може зловити.

У попередній версії цієї книжки за моїм задумом за собакою доглядав Бенджамін Девіс, чорний чоловік Лотті Девіс, служниці Двейна Гувера. Він кидав сире м’ясо в яму, в якій Казак жив удень. Після сходу сонця він знову затягував Казака в яму. Він кричав на пса і кидав у нього тенісними м’ячиками після заходу сонця. Потім випускав його на волю.

Бенджамін Девіс був першим трубачем в Симфонічному оркестрі Мідленд-Сіті, але за це йому не платили, тож він потребував реальної роботи. Він одягав товсту робу, виготовлену зі старих армійських матраців і дротяної сітки, щоб Казак його не вбив. Казак пробував, і не раз. Весь двір був засипаний шматками матраців і обривками дротяної сітки.

І Казак з усіх сил старався вбити кожного, хто занадто близько підходив до загорожі, яка оточувала його планету. Він стрибав на людей, мовби загорожі й не було. Загорожа всюди випиналася в бік тротуару. Виглядало так, наче зсередини хтось постійно стріляє з гармати.

Мені слід було б зауважити химерну форму загорожі,