Читати книгу - "Варан"

– Іди геть! – кричав господар, невідомо до кого звертаючись. – Забирайся!

Варан озирнувся. Поле вціліло; по полю повзала, немов заклята, господарева жінка, гладила й утішала, й обіцяла не знати що… Поряд стояла на колінах чорноволоса невістка з погаслим смолоскипом у руці. Дивилася, не відриваючись, на Варана.

П’яте «намисто» спускалось біля самого лісу. Унизу його ждав самотній вогонь смолоскипа.

– Забирайся! – кричав хазяїн. Варан дивився на «намисто», що падало, приречено дожидав нового струсу підраненої землі – але вогник смолоскипа рвонувся вгору, і Варан побачив, як один по одному лускають, гаснуть «намистини», розбризкуючи навкруги зелені іскри…

Чорноволоса жінка закричала, перекриваючи ревіння бурі й тріск вогню.

Варан мигцем глянув на схід. Небо над пагорбами залишалося темним – жодного нового «намиста».

Варан піднявся. Підійшов до вогняної ями, запалив новий смолоскип.

Хтось лежав на землі, притиснувши коліна до живота. Варан схилився над ним – це був молодший син господаря, і він був живий.

Господиня підповзла до невістки, що простяглася на землі. Невпевнено потрясла її за плече. Чорноволоса застогнала.

Спотикаючись об кожну грудку, Варан попростував до лісу. На півдорозі допоміг піднятися господарю; той знову ослабнув, губи його обвисли, очі здавались не просто старими – старечими. Варан покосився на схід; ні, нової небезпеки не було.

– Він живий, – сказав він старому. – Як ти і я. Ходімо, допоможемо йому…

Ліс шумів. Варан не міг зрозуміти, чого більше в його шумі – погрози чи страху.

Вони йшли мовчки. Потім господар раптом сказав гучно й чітко:

– Він його не пускав. Тільки по ягоди за дитячих літ. А так – ні…

Варан не одразу зрозумів, що мова йде про ліс – і того, хто кинувся його захищати.

– Ти його не пускав! – крикнув хазяїн, звертаючись цього разу до стіни дерев, слабко підсвічених смолоскипом. – Ти…

Варан спіткнувся. Те, що валялось під ногами, було людським тілом.

Старий готовий був повалитись поряд, коли тіло поворухнулось, перевернулось на спину й застогнало крізь зуби.

Ранок зустріли на руїнах.

Міцний, з любов’ю змурований дім не витримав конвульсивного посмикування убиваної землі. Тріщина розколола його навпіл. Західний ріг осипався. Залишки стін похилились.

Ранок був холодний. Діти спали, укутані купою ковдр. Руда невістка господаря розпалила вогнище на подвір’ї, обложила його цеглою і серед загального заціпеніння варила кашу.

Стара господиня не йшла з поля. Повзала з серпом у руці, підрізала колосся. Співала всоте одну й ту саму пісню.

Старший син хазяїна, який здолав «намисто» на узліссі, цідив кип’яток із дерев’яного кухля. Дружина намагалася намазати його обличчя цілющою маззю від опіків, але той морщився, ухилявся й просив дати йому спокій.

Сам лише господар зберігав, здається, бадьорий настрій.

– Відборонили, – казав він удесяте, роздивляючись обпечені руки. – Тепер у нього, сволоти, надовго моці не стане, тепер зажде… А там і другий урожай зберемо…

Нікого не втішала така коротка перспектива. Молодший син забився до єдиної вцілілої кімнати й там, скулившись на лавці, зображав страждання. Варан чудово його розумів: у вирішальний момент поряд із хлопцем не опинилось нікого, хто встиг би дати йому потиличника, парубок виявив легкодухість перед мигтючими вогнями й тепер сам себе зневажав за боягузтво. А може, це з ним не вперше…

До сходу сонця хмари розвіялись. Повернулася Тюфа; вона, на відміну від молодшого сина хазяїна, ніякої гризоти не мала – навпаки, гучно раділа, що страшна ніч закінчилась і небо з землею не помінялись місцями.

На неї майже не зважали.

– Тепер у нього, сволоти, надовго міць закінчилась… – повторював хазяїн.

Варан підозрював, що старик – а після нічного нашестя він мав вигляд таки старика, – певніше, не має рації. Ніщо не завадить мешканцю руїн за горбами повторити спробу наступної ночі. І наступної. Хай навіть йому не вдасться випалити поле – але земля піде такими тріщинами, що жити тут стане неможливо…

Прокинулись діти, побачили рештки будинку і, замість того щоб злякатися, розвеселились. Старший господарів онук ледве не доконав руйнації, здершись на горище.

Хазяїн власноруч підніс Варанові тарілку гарячої каші. Значущо кивнувши:

– Послав нам Імператор доброго гостя, саме вчасно, саме вчасно… То що, підеш тепер на схід? Чи передумав?

– Тепер точно піду, – сказав Варан, занурюючи ложку в золотисте в’язке місиво.

Господар довго мовчав, дивлячись, як він їсть. Потім із нерішучим смішком перепитав:

– Жартуєш?

Ліс стояв нерухомо, тільки верхівки сосон дозволяли собі неперервний нашорошений шелест. Під соснами росли берези, прикмета миролюбства, хоча де-де подибувались і ялинки – лихий знак.

Господар ішов попереду, і широка сокира на його плечі поблискувала неприховано й задирливо. Старший син ішов за ним із пилкою в руках. Замикав процесію Варан.

Ліс вижидав. У його недвижності було щось неприродне.

Щось ми вже зовсім нахабно, думав Варан, поправляючи моток вірьовки на плечі. Навряд чи можна сподіватись від лісу вдячності. Радше вже можна розраховувати на переляк – ліс приголомшений недавніми подіями й не знає, чого тепер ждати…

Якби з нами був Подорожник, думав Варан, він знайшов би спосіб загасити «намиста» ще над горбами. Якби з нами був Подорожник, я ніколи б не побачив тієї картинки… Що лізе в голову й стає перед очима, варто на мить відволіктися. Нілине обличчя, синє й набубнявіле, мов з-під води…

Вона жива, уперто думав Варан. Вона жива й щаслива… в усякому разі, щасливіша, ніж була б зі мною. Там, в іншому житті, я залишився з нею і все життя зганяю на ній злість – за те, що вона не дозволила мені піти шукати ліс…

І ось він, ліс. Не той, звісно, що в Лісовому краю – там зарості під небо й геть дурноголові, просто стовпище дерев. Проте, хоче ліс чи не хоче, ми маємо добути доброї деревини. Заново будувати дім – річ відповідальна…

Чи бувають у лісу марева?

Коли сині з білим вогні насували на нього – чи не побачив він свою страшну картинку, як Варан, як господар, як його сини? І що може примаритись лісу в жахітті? Пожежа?

Варан усміхнувся, користаючись із того, що ніхто з людей його не бачить. Дурість несосвітенна – приписувати лісу людські страхи…

Попереду відкрилася галявина, обрамлена колючими кущами лісової ягоди. Хазяїн зупинився в центрі, зняв із плеча сокиру й сперся на неї, мов на посох.

– Прийшли до тебе вклонитись, – сказав сварливо. – Боржок маєш переді мною, сам знаєш… Чуєш мене?

Тиша.

Після лісів