Читати книгу - "Варан"

Потім він звикнув.

Минали хвилини. Хазяїн мовчав і не ворушився, хазяйський син дивився в землю, Варан вирішив за доцільне не нагадувати про свою присутність зовсім.

Ворухнулись віти. Здригнулись верхівки.

Господар схопив Варана за рукав; Варан ледве встиг відскочити. Пряма, як свічка, височезна сосна завалилась зі страшним гуком поперек галявини, зім’яла кущі, підскочила – і вляглась, подриґуючи короною.

– Спасибі, – повільно сказав господар, коли гук падіння влігся.

– Отак він нас приб’є, – з нервовим смішком сказав його син.

– Майстре, – старий гостро повернувся до Варана, – поглянь і скажи: згодиться сировина?

…Сини ревнували страшенно: вони ж самі все вміли й уcе могли. І до дерева, і до каміння, і до металу; Варану зовсім не хотілось доводити свою першість, але й дивитися, як через помилку гине добра робота, він теж не міг.

– Де ти всього навчився? – запитувала старша невістка хазяїна, і щоки її брались рум’янцем.

Варан знизував плечима. Ледве діставшись суходолу, він став за підмайстра в столяра, щиро пояснивши йому, що більше за все на світі любить возитися з деревом, вдихати запах тирси й водити пальцем по випуклих прожилках. Столяр осміхнувся, сприйнявши парубка за юродивого, але на роботу взяв і не пошкодував урешті. Мандруючи по великих ремісницьких містах, Варан, уже майстер-столяр і майстер-тесля, з самої цікавості навчався обпалювати цеглу й тесати каміння, і кувати залізо – хоча, звісно, верху майстерності достигнути не встиг. Дерево лишалося його головною пристрастю. Різьблені віконниці, столи й стільці, колиски такі, що неможливо загнати скабки, колоди на фундамент будинку, сокирища й човни – Варан брався за все, і все в нього виходило…

– …Згодиться сировина? – спитав старий.

Варан оглянув і обстукав стовбур, щосекунди сподіваючись другого, що завалиться на голову.

– Добре, – сказав кінець кінцем. І обернувся до лісу: – Беремо.

Вони розпилювали колоди просто на галяві, а тоді волоком тягли до узлісся. Там до роботи приєднувалась Тюфа, яка ні в якому разі не погоджувалася ввійти до лісу, зате охоче допомагала возити деревину до місця будівництва.

Дерево сушили – Варан показував як.

Розбирали руїни. У вцілілому кутку обладнали притулок для дітей і жінок. Зі старого тьмяного дерева збудували накриття від дощу.

Старші внуки допомагали батькам місити глину. Варан як міг утримувався від корисних порад, але господареві сини однаково ревнували до його ремісницького хисту.

Ночами чатували, дивлячись на схід. Небо лишалось темним. Вітер поводив себе, як звичайно поводять себе вітри: міняв напрям і силу, але не крутився на місці й не вщухав зовсім.

Потроху заспокоювались. Запевняли одне одного, що маг за горбами призабув про їхнє поле, чи надсадився, намагаючись убити весь степ дотла, чи нарешті знайшов собі справи цікавіші. Уже не ждали лиха з заходу. Або вдавали, що не ждуть.

Поле недужало. Усе зерно, що було в колоссі в час нашестя, виявилось прогірклим, і їсти його можна було тільки через силу. Жінки розривались між полем і руїнами дому, тим часом наближалася пора ярмарків, і пропустити її значило остаточно упасти в злидні.

– Ідіть, – сказав якось Варан, одвівши господаря вбік. – Ми з Тюфою тут доглянемо.

Господар дивився на нього з незрозумілим виразом.

– Якщо, – почав Варан, – якщо він знову… Вам тут однаково не жити. Земля й так… ямами, складками. Поле ледве животіє… Відіб’юсь я чи не відіб’юсь, коли що – але жінок відведу, дітей захищу, це я обіцяю.

– Відведеш, – повторив господар із зітханням. – Відведеш… Старший мій думає, ти на дружину його заглядаєшся.

– Пресвітлий Імператоре, – сказав Варан трохи роздратованіше, ніж йому хотілось. – Що він ще думає?

Може, я дітей їм? Може, я з цим, – він кивнув на схід, – змовився?

– Не сердься, – господар слабко всміхнувся. – А що вона на тебе заглядається, це точно… Розвалилось вогнище, розумієш. У якому він колись вогонь розкладав. Тепер усе може бути… Не сердься. Не в тобі ж річ.

– Можу піти, – сухо запропонував Варан. – Просто сьогодні.

– Без тебе нам буде… важко, – тихо визнав господар. – Ти… хоч поряд із нею не стій, га?

– Постараюсь, – Варан осміхнувся.

Він прекрасно розумів, що старий має рацію і що син його хвилюється не без причини. Чорноволосій огрядній жінці, матері чотирьох дітей, вгиналися коліна від його голосу. Це було дивно, ніяково, це дратувало – і лестило; Варан і сам помічав, яка в неї млосна грація рухів, яке важке волосся, які блискучі темні очі, і який у цих очах з’являється благальний переляк, коли вона випадково втрапляє очима на його погляд…

Вечорами розмовляли про майбутній ярмарок, завжди про одне й те саме: хто піде, що понесе, що купить і коли повернеться. Старший онук господаря чекав походу з нетерплячкою і страхом: його мали віддати в науку. Його сестра теж хотіла йти, але її не брали: морока в дорозі, повільно ходить, багато не понесе.

Старший син хазяїна висунув, схоже, умову батькові: гостя і чорноволосу на хуторі не залишати. А що Варан на ярмарок іти відмовився, вирішено взяти з собою старшу невістку; та начеб не заперечувала, але за день до виходу випадково впустила собі на ногу дерев’яну колоду. Нога розпухла, про ярмарок годі було й казати. Вирішено, що чоловіки візьмуть із собою руденьку – та про похід тільки й мріяла, адже по дорозі на ярмарок треба було переночувати в домі її батьків…

У ніч перед виходом господар, його старший син і Варан усамітнились на березі обмілілого млинарського ставка (у ніч нашестя загата тріснула, і полагодити її вдалось тільки недавно).

– Присягнись іменем того, кого ти шукаєш, – сказав старий.

– Я не знаю його імені, – признався Варан.

– Тоді присягнися: «Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, якщо я доторкнуся до твоєї дружини», – господар указав на сина. – Йому присягнись…

– Бодай мені ніколи не знайти того, кого я шукаю, – повільно повторив Варан, – якщо я доторкнусь до твоєї дружини…

І додав упівголоса:

– Не казіться, добрі люди. Що я вам, звір?…

Вони вирушили на світанку – вервечкою. Троє чоловіків із тюками на плечах, жінка з заплічним мішком і хлоп’я з торбинкою. Хлоп’я часто озиралося – розуміло, що наступного разу повернеться додому не скоро. Але батько його озирався частіше.

Варан махав їм рукою вслід, і старша невістка хазяїна махала теж – стоячи