Читати книгу - "Варан"

– Може, ще не доповзе! – вигукнув молодший син, і в голосі його був відчай.

– Розпалюй вогонь! – люто закричав у відповідь господар.

Над пагорбом піднімалася біло-блакитна низка вогнів – величне, чарівне видовище.

Тюфа – відважна Тюфа! – нервувалась. Щодо поля, то воно просто впало в істерику. За сто кроків відчувалось, як здригається вкрита колоссям земля.

Полум’я розмазувалось по просмоленому клоччі. Вітер відносив дим. Дружина господаря повзала по полю на колінах, гладила припале до землі колосся, Варану спершу здалося, що вона жне – у темряві, дико поспішаючи. За хвилину він зрозумів, що вона просто заспокоює поле – щось каже йому, наспівує під стогін вітру, запевнює, мабуть, що й цього разу все закінчиться добре…

Біло-блакитний ланцюг наближався – проти вітру. Вогняні кулі сильніше спалахували під черговим поривом. Між вогнями й полем горіла яма зі смолою, люди кидались, передаючи одне одному смолоскипи. Перше «намисто» важчало, немовби втрачаючи сили, тяглось до землі, а над пагорбами сходив, меркнучи вогнями, ще один такий самий ланцюг. А за ним другий.

Намисто.

Кожен камінь має ім’я. Озивається тільки хазяїну. Кожен камінь – живий…

«Не ходи. Не кидай мене. Не ходи, ти однаково нічого не знайдеш… Ти ніколи не будеш щасливим, не ходи…»

Варан затряс головою. Пойняло безвілля, захотілося сісти й охопити голову руками; він повернув голову – і побачив, як господареві сини однаковим жестом підносять руки до лиця, потім старший брат, подолавши себе, струшує з пліч невидимий тягар, а молодший горбиться, мовби придушений непосильною ношею. Старший ступив до нього – долаючи опір густого в’язкого повітря, – і, несильно замахнувшись, дав потиличника. Молодший брат хитнувся вперед, вдихнув вітер широко відкритим ротом, подивився на Варана, наче вперше його побачивши… Потім глянув йому за плече…

Варан озирнувся.

Перше «намисто» явно не дотягало до поля. Чи то втрачаючи сили, чи то прикидаючи, де краще сісти, воно спускалося все нижче, вогники мерехтіли холодно й сонно, у їхньому перемигуванні був невловний, божевільний ритм. Варан захотів відвернутися, але не зміг.

Задрижала земля. Степ, хоч який він був великий і байдужий, боявся за життя кожної своєї травинки.

«Намисто» спустилось. Усі вогняні «намистини» торкнулись землі одночасно, і до неба змайнуло колесо полум’я – блідо-зеленого, як шмарклі, і гострого, як частокіл.

Земля шарпнулась так, що люди ледве не попадали. Тюфа завила й кинулася геть, на захід. Варан, не втримавши рівноваги, спустився на коліно. Десь завалився сарай, здійнявши хмару пилу, ніхто навіть не озирнувся. Усі дивилися на схід.

Зелене полум’я вляглось. Вітер закрутився над ним товстим, навіть у пітьмі видним смерчем. Варан зачаїв подих – пахло горілим, не пахло – смерділо.

Хазяїн вийшов наперед, піднявши над головою смолоскип на довгому держаку. Варан, подумавши, підійшов і став поряд.

З-за пагорбів наповзало нове «намисто». Воно було коротше й легше за попереднє; на мить зависнувши над чадним опіком, ланцюг вогнів сунув далі, повільно – дуже повільно – спадаючи з висоти.

Варан зрозумів, що весь його шлях позбавлений смислу. Життя програно, і нічого, крім зла, більше вже не станеться. Подорожник знущався, велівши йому відшукати серед несходимих земель одного-єдиного вигаданого бродягу, а люди нікуди не відходять по смерті. По смерті їх просто нема…

Від удару в нього замигтіло перед очима. Він упав на коліна, упустивши смолоскип і боляче вдарившись об каміння. Господар, який дав штурхана, стояв над ним, дивився вибалушеними очима, щось кричав – Варан не розумів ні слова, але цього й не треба було. Він підвівся й підняв смолоскип.

«Намисто» спустилося за сто кроків від поля. Підземним поштовхом усіх позбивало з ніг. Земля взялась мережкою тріщин. Від блідо-зеленого вогню відгонило жаром, але світла майже не було – навпаки, полум’я смолоскипів тьмяніло в тремкому зеленому мареві. Озирнувшись, Варан побачив, що господарева дружина, не піднімаючи голови, повзає по полю, гладить рукою колосся, мало не лицем тицяється в тремтячу землю, і зрозуміло: навіть коли наступне «намисто» спуститься просто на поле, господиня не покине – залишиться до кінця…

Третій ланцюг спустився далеко – далі від першого. Зелений вогонь піднявся й запав. Закрутився вітер. Варан не розумів, чого вони ждуть і яким чином збираються протидіяти нашестю.

Четверте «намисто» наповзало, майже не скидаючи висоти. За ним піднімалось над горбами п’яте.

За спиною Варана закричала жінка. Хазяїн круто повернувся; його старша невістка стояла зі смолоскипом у руках, не відводячи очей від усе ближчої напасті, тремтячою рукою простягала свій вогонь до неба й кричала, чи то проклинаючи, чи то благаючи помилувати.

Напружене обличчя господаря враз обм’якнуло, губи відвисли, очі бездумно вп’ялись у простір. Похитавши головою, немовбито відповідаючи комусь «ні, ні», чоловік важко опустився на землю, правою рукою все ще стискаючи смолоскип, а ліву притуляючи до лиця.

Варан тикнув його в лоб кісточками пальців.

Хазяїн сіпнувся. Нерозуміюче подивився на Варана; озирнувся, підскочив. Варан прозирнув за його поглядом.

«Намисто» було зовсім близько.

Усередині кожної «намистини» миготіло і мінилося полум’я. У синіх вогнях Варану ввижались вогняні риби, що притулялись тупими мордами до прозорих боків куль. У білих виднілись потворні обличчя, що сміялись, дражнили роздвоєними язиками. Варан дивився на них, розуміючи, що відвага його на краю. Що, змагаючись тут за чуже поле, він ризикує не просто життям, але чимось більшим. Що найбільш нерозважний гвинтовий має коли-не-коли виявляти розумне боягузтво…

«Намисто» спускалось їм на голови. Знов закричала жінка, хтось, здається, побіг…

Тоді господар вистрибнув угору, указуючи смолоскипом на невидимі за хмарами зірки. Полум’я його смолоскипа тягнулось до однієї з синіх куль, але загасло за два пальці від неї, з’їдене поривом вітру.

Хазяїн упав. «Намисто» спустилося нижче.

– Пали! – кричав хазяїн, і Варан знову не чув його слів, але добре бачив очі й губи. – Пали! Пали!

Варан примружився. Підняв свій смолоскип на довгому держаку і майже без зусилля дотягнувся до синьої кулі; за мить до доторку на нього глянуло звідти обличчя Ніли – скривлене обличчя потопельниці…

Полум’я смолоскипа торкнулося синьої «намистини».

Намистина луснула, розбризкуючи палючі іскри.

Верескнувши від болю, Варан упав на землю й закрив голову руками. Земля борсалася під ним. На спину падало каміння й жмутки трави. А в небі лускало й лускало, тріскало й гасло, й загасло зовсім – жодного спалаху, тільки відблиски вогняної ями зі смолою…

Під землею важко було дихати. Варан видряпався з завалу; господар біг до лісу, точніше,