Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

По Великому Шляху, як називали дорогу в Сакарію, прямували селяни, що везли на продаж до міста врожай. Міцні коротколапі вайли, запряжені у переповнені товаром вози, повільно пересувалися, важко дихали і крізь темні вологі ніздрі, що широко роздувалися, шумно виривалась пара. Торговці їхали верхи на швидких плямистих анжирах, час від часу об’їжджаючи довжелезні, нав’ючені різноманітним товаром каравани. Жерці та пихаті вельможі розмістились на комфортних бричках, закритих від дорожнього пилу і допитливих очей важкою тканиною. Вони постійно виявляли невдоволення челяді, втомленій від довгої і не такої комфортної, як у господарів, дороги. Довгі шеренги рабів — мовчазних, виснажених, сивих від пилюки та захляпаних брудом, що вилітав з-під копит і коліс, — темною гнітючою хмарою пропливали по Великому Шляху назустріч неволі, приниженню і страху, що чекав їх на невільницьких ринках Сакарії. І це різнобарв’я галасу, сміху, стогону, криків, плачу зливалося в одну ріку людей, тварин, возів, бричок, каталок і прямувало до міста. Та час від часу жива бурхлива течія, ніби наштовхуючись на великі річкові валуни, сповільнювала рух, зустрічаючи тих, хто вже повертався.

Загублений в безмежному натовпі, я розумів, як небезпечно залишатися тут самотнім мандрівником. Спочатку пощастило пристати до гурту селян. Допомагаючи їм доглядати виснажену худобу, лікуючи її цілющими травами та корінцями, я заробляв на харчі і був у відносній безпеці, не боячись потрапити до рук работоргівців. Але дуже скоро селяни продали товар перекупникам і, задоволені, що не довелось прямувати аж до Сакарії, повернулися до домівок, на радощах вклавши в руку декілька монет.

Місцевість поступово змінювалась. З кожним днем сонце пекло все нестерпніше та докучливіше. Зелені пагорби, повні соковитого корму для тварин, та крислаті дерева, що давали тінь, змінились на випалені жовтувато-коричневі рівнини. Худоба ревла, спраглі люди вистоювали довжелезні черги до водопою. З плаща, який подарувала Астра, я змайстрував щось подібне на тюрбан, що надійно захищав голову від пекучого сонця. За це прозвали кай-ву, що означало «кумедний капелюх», і згодом звертались тільки так, не запитуючи імені.

Чутки про знахарські здібності швидко рознеслися по Великому Шляху. Все більше людей запрошувало допомогти собі, а не лише худобі, яка через спрагу і нестачу харчів швидко вибивалась із сил. Знаючи про цілющі рослини від діда Радо я успішно лікував хворих, а наука Есхи та Едо допомагала краще дізнатись про хвороби тварин, оскільки я міг не лише оглянути їх, але й, викликавши Світло, поспілкуватися з ними. Праця приносила задоволення: я нарешті відчував, що роблю корисну справу — допомагаю людям. Лікуючи, я ще раз переконався, що на цій землі ми всі рівні: і слуга, і його господар однаково потерпали від зубного болю, й однаково корінь банкасу допомагав і бідному, і багатому.

Несподівано для себе став місцевою знаменитістю. Знахарством я заробляв не лише на хліб, але й відкладав на подорож до Шанталії, розуміючи, що задурно на корабель не потраплю. Страхи перед майбутнім відступали. Якомога швидше хотілось потрапити до Сакарії! Із розмов подорожніх я зрозумів, що до міста залишилось якихось два дні дороги.

Одного разу увечері, коли бурхливий потік мандрівників зупинився на перепочинок, я сидів біля багаття одного з вельмож, який запросив до себе на вечерю в знак вдячності за вилікуваного сина. Господар щедро частував. Інколи ставало просто незручно від надмірної уваги з його боку. Я почувався ніяково і все більше хотів якнайшвидше подякувати та покинути вечерю, але Атаб (так його звали) не відпускав від себе ні на крок, розпитував, куди я прямую, і все пропонував допомогти влаштуватись у Сакарії. Але, навчений гірким досвідом, я не зізнався, що прямую в Шанталію. Декілька разів спробував піти, але господар протестував, обіцяючи познайомити з добрим товаришем, дуже впливовою в Сакарії людиною. Зрозумівши, що не відпустять, доки не представлять незнайомцеві, я змирився і просто чекав.

— А ось і він! — несподівано радісно вигукнув вельможа, енергійно підіймаючись із лежака, і з широко розкритими обіймами попрямував до гостя.

Повернувши голову, я в ту ж мить упізнав у високому кремезному чоловікові запеклого ворога. Це був… Сохо!..

— Вольноро, радий вітати за скромним столом, — і Атаб широким помахом випещеної руки вказав на стіл, що ломився від різноманітних страв, які лоскотали ніс божественними пахощами.

Сохо, якого вельможа назвав Вольноро, незворушно і зверхньо, майже непомітно вклонився господареві і присів із протилежного боку столу, здається, не помічаючи мене. Я відчував, як вкрай напружені жили лихоманило під натягнутою шкірою. Шабля, що торкалася стегна, холодила і пекла одночасно. Я б мав бути обережним: опустити нижче голову, приховати обличчя під широким тюрбаном, але очі, ніби прикипіли, пильно дивилися на Сохо, а бачили малого радика, який падав у темні води Ратоки. Тоді я зрозумів, що не боюся. Ні, це не була фанатична хоробрість. Я відчував, як всередині кипіла кров, а нерви пульсували і час від часу спалахували феєрверками. Холодна ненависть — ні. Скоріше, усвідомлення того, хто переді мною. Почуття, які викликала ця людина, примушували не опускати, а підняти голову і гордо заглянути в очі вбивці.

— Вельмишановний Вольноро! — пафосно вигукнув господар, — хочу познайомити тебе з неперевершеним знахарем, який врятував життя моєму синові. Прошу тебе, як доброго друга, знатну і впливову людину в Сакарії, поклопотати про майбутнє хлопця.

І Атаб підійшов з широкою усмішкою на добродушному обличчі, освітленому сяйвом вогнища. Кожен його крок відбивався в скронях глухим ударом молота, що розривав черговий натягнутий нерв, затуманював погляд. Коли рука господаря опинилась на плечі, я опанував себе. Але всупереч правилам, не вклонився. Здається, це помітили усі, крім Вольноро. Вельможа навіть не глянув, лиш байдуже мовив:

— Не хвилюйся, Атабе, я виконаю прохання і не забуду про хлопця в Сакарії, — і повернувся до розмови із сусідом по столу.

Невимовна злість і страх, які мов змії