Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

І з жахом я зрозумів: шабля не зупиняла андерів. Вже десяток істот полягло від вбивчого металу, та тільки вогонь факела відкидав їх на декілька кроків. Запах горілої шерсті забивав дух. Я розумів, що вже ледве стримую смертельний натиск, до того ж потвори звикли до вогню і безстрашно кидалися, підставляючи горлянки під лезо шаблі. Мене відтісняли назад, і я молив небо, щоб коридор залишався порожнім. Вести бій на два фланги не зможу. А різкий біль від гострих зубів все частіше пронизував тіло. Відкрита рана на лівій руці, якою тримав смолоскип, горіла вогнем. Та я розумів, що варто піддатись болю і втратити вогонь, як мене чекає неминуча смерть. Знесилений, уже не міг навіть відірватись втечею, швидкі довголапі андери легко наздогнали б. Я вже не встигав повертати назад голову, щоб оцінити шлях для відступу, і навмання задкував по коридору. Моє везіння скінчилось. Наштовхнувшись на щось позаду, я перечепився і впав. Тільки встиг побачити, як пащеки андерів ринулись за мною, та якась невідома сила відкинула їх в різні боки. За мить вогонь смолоскипу згас, а я провалився в морок.

Перед очима мерехтіли різнокольорові кола, хоча розумів, що лежу в цілковитій темряві. У голові гуділо. Те, що я все ще живий, відчувалось, як ніколи раніше. Все тіло горіло від жахливих укусів і подряпин.

Я помацав руками довкола і натрапив на смолоскип. Доклавши чималих зусиль, запалив вогонь і просто перед собою побачив морду гігантського павука. Жахнувшись, випустив смолоскип, який тут же підхопила істота.

— Не бійся, — почув я. — У цьому мороці твоє Світло волало про допомогу, от ми і прийшли. Ми теж служимо Світлу, — і з обох боків обступили чотири гігантські павуки.

Я спробував підвестися, але рани давали про себе знати.

— Тобі терміново потрібна допомога, укуси і подряпини необхідно обробити, інакше почнеться зараження.

«Я і сам це знаю, але цілющих трав немає, у підземеллях один лише слиз і павутиння», — подумав я, але вголос сказав:

— Ви врятували життя. Та я не знаю кому дякувати.

— Я — Схав, а це мої друзі.

— Дякую. Я — Айхо-о-о, — ім’я називав уже поринувши в напівсон-напівмарення.

Наче крізь пелену, чув, як мене збираються віднести до Джерела Сяйва. Чомусь тоді ця назва здалася кумедною. Легка хода велетнів заколисувала, поглинав тяжкий сон, та раптом яскраве сяйво засліпило — і я відчув, що занурююсь під воду.

Перше, що вразило, коли прийшов до тями, це зелене гілля дерева, яке нависло наді мною, і сонячне світло, що пробивалось між листків. Неймовірно, але я на волі!

Я лежав на зеленій м'якій траві, вдихав її духмяні пахощі, дивився на безмежну блакить неба і не вірив очам. У ту мить я відчував себе найщасливішою людиною на землі, до ніг якої схилилися усі багатства світу. Як давно я не бачив яскравого лагідного сонця, привітного голубого неба та зелених крон дерев! Тільки зараз зрозумів, який це безцінний скарб, якого ми, люди, так не цінуємо!

Глибоко вдихнувши повітря, відчув себе новонародженим, наче тільки зараз зробив перший подих. Світло наповнювало мою спраглу душу чистою енергією з джерела Любові. Цей світ життєдайного Сонця, мирного Неба і родючої Землі став навіки другом. Ось із чого потрібно черпати сили, заради чого варто жити і за що варто боротися!

Я нарешті піднявся і тільки тоді зрозумів, що зовсім не відчуваю болю від отриманих ран. Здавалося, все те, що відбулось, — всього лише сон, марення. Я пильніше приглядався до місцевості, з надією впізнати знайомий вернакійський краєвид. Ось обернуся — і побачу лісовий будиночок, діда… Я вдома… А пережиті біль, втрати, страх, невідомість — всього лиш жахливий сон під кроною знайомого дерева.

Але, на жаль, ніщо не нагадувало рідного поселення. Казкові горбисті краєвиди, залиті сонцем і густо вкриті зеленню, зовсім не схожі на колосисті рівнини Вернакії. Нарешті я помітив на тілі рани, які дивним чином затягнулися і нагадали про реальність існування підземель андерів, а отже, і про решту пригод…

Згадав про Схава, велетенського павука, який із побратимами врятував від потвор. Тільки зараз озирнувся, шукаючи вхід у страшне підземелля. Але кругом мирно розкинулись зелені горби, а поодинокі, надзвичайно високі і крислаті дерева, наче могутні велетні, виростали то тут, то там. Нічого не нагадувало мертвих холодних пейзажів Вершини Тиші. Усе дихало життям і надією. Я тільки подумки міг подякувати загадковим рятівникам, завдяки яким залишився живим і нарешті потрапив на волю зі страшної підземної в’язниці.

Я опинився там, де і хотів. Потрібно було вирішити, куди мандрувати далі, щоб іти вперед було достатньо причин. Тепер я знав, що батьки живі, і дуже хотів зустрітися з ними, щоб нарешті розплутати клубок таємниць народження! Зрештою, залишалась надія, що дідусь Радо чекає у Майстра Каро.

Я вирішив знову тримати курс на Шанталію. Та для цього потрібно дізнатися, де я знаходжусь.

Не буду розповідати, як я добрався до першого поселення. Зустріч із людьми була хвилюючою, здавалося, що це ледве не найближчі родичі. Та згодом моє радісне хвилювання змінилося розчаруванням. Я не викликав у них нічого, крім байдужості, а у декого і ворожості. Був для них лише чужаком, що забрів у їхній край.

Та все ж дізнався, що опинився зовсім недалеко від торговельного шляху, який вів до Сакарії — міста-порту, з якого відправляються кораблі до Шанталії. Я розцінив це як знак! І остаточно вирішив, що прямуватиму до Майстра Каро.