Читати книгу - "Пташиний спів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Джек прихилився до кам’яного муру, котрий оточував сільський водяний насос. Тайсон дивився на нього порожніми очима — він був не в змозі помітити зміни навколо. З будинків на вузенькій вулиці за площею підіймалися стовпи диму. Вони бачили крамницю із продуктами та лавку м’ясника, у дверях яких гралися маленькі хлопчики.
Джек почув жіночий голос. Вона говорила незрозумілою мовою, незвичною для його вух. Тим не менше він чітко зрозумів, що голос безумовно жіночий. Він належав гладкій жінці років тридцяти — вона розмовляла зі світловолосою дівчинкою. Мінери слухали їхні голоси у прозорому ранковому повітрі — вони долітали до них утішними спогадами про втрачене життя.
Двоє із загону Джека — О’Лоун та Філдінг — заснули прямо на площі. Джек і собі дозволив поринути у відчуття спокою, намагаючись звикнути до відсутності страху. Він повернувся подивитися на Шоу, котрий сидів поряд. Його неголене обличчя почорніло від грязюки, з-під якої визирали білі нерухомі очі. Він не промовив ані слова з того часу, як вони вийшли, і його тіло наче заціпеніло.
У кутку площі загавкав білий пес. Він бігав перед лавкою м’ясника, поки той не вийшов і не прогнав його, люто плескаючи в долоні. Тоді пес підійшов до солдатів і понюхав ноги найближчого з них. Тварина махала хвостом, вочевидь рада побачити стільки людей. У собаки була гостра морда та мохнатий хвіст, закручений на спину. Він лизнув чобіт Джека, а потім поклав голову на нерухоме коліно Шоу. Той подивився вниз, побачив яскраві очі, що з надією на якесь частування дивилися йому в обличчя, і почав гладити пса по голові. Джек дивився, як великі руки мінера пестять псячу спину. Потім Шоу м’яко поклав голову тварині на бік і заплющив очі.
Капітан Уїр наказав їм іти у сарай на околиці села — місцевий фермер здавав його для розміщення солдатів за немаленьку платню. Більшість чоловіків покидали мішки та впали на першу ж кипу соломи, на яку натрапили. Тайсон знайшов якомога чистіший закуток і запросив туди Шоу та Фаєрбрейса. Вони ненавиділи звички одне одного, але вже вивчили їх і не хотіли зустріти когось гіршого.
По обіді Джек прокинувся і подався на двір ферми. Там у похідній кухні горіло вогнище. Приїхав віз, запряжений кіньми, з дезінфікувальними засобами та порошком проти вошей — їх під пильною увагою начальника постачання роздавали солдатам. Джек попростував вулицею у село. Він ні слова не знав французькою та просто роздивлявся будівлі, поля та церкви — як справжній чужоземець. Комфорт перебування поза межами обстрілу розбудив у ньому сум за домом. До війни він ніколи не був за кордоном, і взагалі всього кілька разів виїжджав із заспокійливого шуму та метушні лондонських вулиць, де виріс. Він сумував за клекотом трамваїв, за довгими терасами північних районів Лондона, за назвами, котрі в його пам’яті асоціювалися з домівкою: Тернпайк-лейн, Менор-хаус, Севен-сістерс.
У селі також розмішувався піхотний батальйон: місцеві вже звикли до безладдя від перегрупування солдатів, які намагалися відновити сили. Джек мов уві сні ходив поміж фирканням коней, криками унтер-офіцерів, невеличкими групами солдатів, які палили та сміялися.
Тут тримали у секреті все, що відбувалося за кілька миль звідси. Ніхто з військових не розповідав про побачене та зроблене, котре виходило би за межі нормальної поведінки. Хто б міг подумати, що ось цей хлопець у кашкеті на потилиці — зараз він жартує з друзями біля вікна у крамницю м’ясника — бачив, як його товариш помирав у воронці від снаряду з легенями, заповненими пінистим газом.
Усі мовчали — і Джек приєднався до цього мовчання. Наче звичний порядок речей зовсім не змінився. Він скаржився на унтер-офіцерів, ті — на офіцерів, офіцери — на штабних, а останні винуватили в усьому генералів.
Коли Джек повернувся, на польовій кухні вже роздавали гарячу тушонку, каву та добавку — воду із жиром, — яка мала б виконувати роль підливи для найголодніших. Він усе це швидко заковтнув разом зі шматком свіжого хліба. Вілер скаржився на огидність їжі — не зрівняти ані з чаєм, принесеним дружиною, ані з рибою та картоплею, якими він іноді вечеряв у пабі по дорозі додому. О’Лоун згадував пироги з м’ясом та молоду картоплю, а також пудинг на десерт. Тайсон та Шоу не ремствували, хоча особливого задоволення від їжі теж не отримували. Джек доїв залишене Тайсоном. Йому було соромно кому-небудь розповідати, що армійська їжа — навіть нерегулярна та іноді з брудом — була краща за те, що він міг дозволити собі вдома.
Шоу ожив. Його сильна спина вже переносила тюки свіжої соломи у сарай. Низький голос то там, то тут приєднувався до сентиментальних солдатських пісеньок одразу після обіду. Джек був радий цьому підйому: стійкість деяких товаришів допомагала йому пристосуватися до неприродності їхнього життя. Спокійний красивий Артур Шоу з його великою головою підтримував Джека найкраще.
У доброму гуморі, солдати жартували з прачками, котрі прийшли забрати їх одяг, — але ті ледь їх розуміли. Залишившись без одягу, голі чоловіки вишикувались у чергу до бані в іншому довгому сараї. Джек стояв позаду Шоу, роздивляючись його величезну спину з гарними м’язами на лопатках — з такою спиною він навіть із широкою талією виглядав як гострий конус, що своєю вершиною спирався на куприк між двома пухкими волохатими пагорбами сідниць. У сараї чоловіки знов горлали пісні або ж лаялися, кидаючи шматки мила та бризкаючи водою різної температури з винних бочок та годівниць для тварин. Біля входу стояв сержант Адамс зі шлангом. Він закрив отвір пальцем для збільшення тиску і холодним струменем виганяв солдатів на вулицю, де на них чекав чистий одяг, але з вошами, яких неможливо було позбутися.
Увечері солдати отримали по п’ять франків — їхню платню — і тепер шукали можливість їх витратити. Джек Фаєрбрейс у своєму підрозділі вважався головним веселуном, тому саме йому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пташиний спів», після закриття браузера.