Читати книгу - "Пташиний спів"

— Я чекаю вас до дев’ятої — і тверезих! — сказав їм услід сержант Адамс, перш ніж вони зникли за воротами ферми.

— О пів на десяту можна? — почав торгуватися Еванс.

— О пів на десяту та напівп’яні, — приєднався Джек. — Так наче краще.

Усю дорогу до села сміх не вщухав.

Біля дверей крамниці, де влаштували щось подібне до бару — кабачок, як його називали солдати, — вишикувалась черга. Використовуючи свій дар веселуна, Джек примітив будинок з яскравим світлом на кухні та малою кількістю людей. Чоловіки пішли за ним, але всередину не заходили — залишилися чекати на вулиці, поки для них не знайшлося місця навколо стола. Літня жінка одразу ж поклала перед ними тарілки зі смаженою картоплею, яка ще мить тому шкварилася у киплячій олії. Солдати передавали одне одному літрові пляшки з білим вином без назви, але їм не сподобався сухий смак, і вони відрядили одну зі служниць за цукром, який додавали до вина. Продовжуючи розігрувати відразу, солдати знищували напій склянку за склянкою. Джек сидів із пляшкою пива. Це було не таке пиво, яке подавали у вікторіанських пабах вдома — там його робили з кентського хмелю та лондонської води.

Сон зморив чоловіків ближче до півночі — Тайсон вже почав гасити цигарки у соломі. У голосному хропінні усі забули, що це неприпустимо. Джек помічав, що такі чоловіки, як Вілер або Джонс, сприймали кожен день як зміну на роботі. Ввечері вони жартували один з одного так, як робили б удома після роботи. Джек не розумів, що так само поводилися і ті двоє офіцерів. Їхні розмови про малювання з натури — це своєрідний спосіб вдавати, що все нормально. Джек поволі засинав, примушуючи себе сконцентруватися на думках про дім: він намагався уявити голос Маргарет та слова, які вона сказала б. Здоров’я його сина було для нього важливішим за життя товаришів. У кабачку ніхто не підняв склянку за Тернера, ніхто не згадав ані його, ані ще трьох чоловіків, які загинули під час вибуху.

Увечері, перед поверненням на фронт, влаштували співи, і усі брали участь, не соромлячись своїх умінь. Вілер та Джонс дуетом виконували до нудоти сентиментальну пісеньку про дівчину, варту мільйона бажань. О’Лоун читав вірші про маленький будинок з трояндами на воротах та пташками у деревах, які співали «тра-ла-ла». Уїра вмовили акомпанувати усім на піаніно, і він зніяковіло відвертався від Артура Шоу та інших своїх підлеглих, які несли відповідальність за смерть щонайменше сотні людей — а зараз вкотре затягували по колу кілька куплетів про мамині поцілунки. Уїр пообіцяв собі ніколи більше не товаришувати з нижчими чинами.

Джек Фаєрбрейс розповідав жарти у стилі коміків з м’юзік-холу, всім добре відомі і підхоплювані хором у кульмінаційних моментах, і все одно для всіх смішні. Серйозне обличчя Джека заливав піт від напруження, якого вимагав номер, а публіка активно свистіла та поплескувала одне одного по спинах від захвату — свідчення рішучості і страху.

Джек оглянув приміщення, у якому вони зібралися на вечір. Перед його очима колихалися хвилі червоних облич — усміхнених та сяючих у світлі ламп, з відкритими ротами, котрі кричали та співали. Для Джека, який стояв на перевернутому ящику в кінці зали, усі ці обличчя були однаковими. Кожен із цих людей мав свою історію, але тінь, яка над ними нависла, робила їх взаємозамінними. І він не хотів прив’язуватися до когось із них більше, ніж до решти.

Ближче до кінця вечора Джек почав відчувати, як жах заповзає йому в душу. Піти зараз із цього непримітного села було для нього найважчим прощанням. Розлука із батьками, дружиною та сином, болісна на пероні станції була не настільки важкою, як марш назад французькими полями. Щоразу було важче. Він так і не зміг пристосуватися й позбутися чутливості. Кожного разу той шлях вимагав усе більше бездумної рішучості.

У вирі страху та співчуття до цих червоних облич Джек вирішив закінчити свій виступ пісенькою. «Якби ти була єдиною в світі...», почав він. Солдати вдячно підхопили дзвінкі слова — наче ця пісенька виражала їх найглибші почуття.

Ділянку фронту Стівена вже три дні майже безперервно засипало снарядами. Така активність передвіщала масштабну атаку. На третій день він прокинувся у своєму бліндажі, втомлений, та відсунув газозахисну завісу. Його віки обважніли, а тіло рухалося вже не за рахунок природної енергії від їжі та сну, а якихось нервових хімічних речовин, вироблені невідомими йому залозами. В роті пекло, а відчуття кислоти спускалося аж до шлунка. Усередині черепа — прискорена пульсація у нерівному ритмі. Руки тремтіли. Треба було вийти та підбадьорити солдатів свого взводу.

Бреннан та Дуглас, двоє найдосвідченіших його людей, сиділи на стрілецькій сходинці. На землі навколо них валялося близько шістдесяти недопалків. Стівен привітався. Не можна сказати, щоб солдати любили Стівена — йому було важко знайти потрібні слова для заспокоєння та наснаження, бо він і сам не розумів мети цієї війни, якій не було кінця. Стівен якось уже отримав догану від командира роти, капітана Грея, — розважливої та вольової людини, — коли той у розмові із солдатом сказав, що воювати буде тільки важче, перш ніж з’явиться хоч якась надія на завершення війни.

Коментуючи обстріл, Бреннан звично вилаявся. Він так часто вживав свій улюблений прикметник, що Стівен — та й інші солдати — швидко перестав його помічати.

Прийшовши на війну рядовим, Стівен отримав підвищення завдяки своїй кращій, аніж в інших, освіті — ті, хто мав університетські дипломи, або вже були мертві, або ж командували ротами. Грей виділив його з-поміж інших та надіслав назад до Англії на коротке навчання в офіцерській школі. У Франції його далі тренували штабові офіцери