Читати книгу - "Пташиний спів"

— Ні, — відповів Стівен.

Джек кивнув декілька разів.

— Думаю, це навіть виглядає смішно. Тут людей вбивають щохвилини — а у небезпеці мій син.

Стівен відповів:

— Кожен, хто тут загинув, чийсь син. Ви думали про це, коли бачили їхні тіла? Ви думали про те, чи сподівалися їхні матері на такий кінець, коли вперше притискали до грудей немовля?

— Ні, сер. Я ніколи про це не думав.

Усі троє пили чай. Знадвору долинав свист снарядів. Бліндаж трусився від вибухів, і зі стелі падали грудочки землі.

Стівен сказав:

— Минулої ночі двоє моїх людей вісім годин сиділи у воронці на нейтральній території і слухали. Як ви думаєте, про що вони думали увесь той час? Зауважте, що говорити їм було заборонено, — він подивився на Джека.

— Я не знаю, сер. Мабуть, це ніби в тунелі — настає момент, коли взагалі ні про що не думаєш. Наче твоє життя зупинилося — розум помирає.

— Я хочу спуститися до вас у тунель, — сказав Стівен.

— Не хочете, — відповів Уїр. — Навіть копальникам не дуже там подобається.

— Я повинен знати, як це. Дехто з моїх людей думає, що ви там внизу недостатньо швидко працюєте. Що ви не чуєте ворога. Вони бояться, що їх підірвуть з-під землі.

Уїр засміявся:

— Ми про це знаємо.

Джек пересунув свій стілець. Ці двоє офіцерів були трохи дивними — може, вони напилися. Він завжди вважав Уїра надійною людиною. Як і всі інші командири тунельників, той був звичайним інженером, переведеним сюди, уважним та надійним під землею, хоча до війни не мав жодного досвіду такої роботи. Але зараз погляд у нього був дикий, очі почервоніли від віскі. Коричнювата щетина свідчила про те, що він уже кілька днів забував поголитися. Лейтенант, подумав Джек, виглядав тверезішим, але не менш дивним. Неможливо було зрозуміти, чи він говорив серйозно, чи жартував. Він здавався забудькуватим та відчуженим, але ідея спуску під землю йому вочевидь подобалась. Джекові видалося, що лейтенант подумки наче був десь в іншому місці. Та вдячність, яка охопила його спочатку, зникла. Він більше не мав бажання бути відвертим із ними — захотілося повернутися до Тайсона і Шоу, ба навіть до Вілера і Джонса з їх невгамовним базіканням. З ними він хоча би знав, де перебуває.

— Вам не відомо, коли ми зможемо відпочити, сер? — запитав він Уїра.

— Сподіваюся, завтра. Вони не можуть довше нас тримати тут. А ваші люди, Рейзфорде?

Стівен зітхнув:

— Навіть Господь Бог того не знає. Я чув різні чутки зі штабу батальйону. Раніше чи пізніше нам доведеться іти в атаку. Хоча і не тут.

— І нам доведеться пожертвувати кількома життями для втіхи французів? — Уїр засміявся.

— Так, доведеться. Вони хочуть знати, що не самі у цій війні. Та я думаю, що вони пожнуть бурю.

Із задньої частини бліндажу вийшов Райлі.

— Вже майже шоста, сер. Збір офіцерів за десять хвилин.

— Вам краще піти, Фаєрбрейсе, — сказав Уїр.

— Побачимося у тунелі, — попрощався Стівен.

— Дякую, сер.

Джек виліз із бліндажу. На вулиці вже практично розвиднілося. Низьке небо Фландрії зустрічалося із землею у короткому горизонті всього лише за кілька миль від німецької лінії фронту. Він глибоко вдихнув ранкове повітря — його життя було врятоване. Остаточно ейфорія заволоділа ним, коли він побачив з боку задньої частини траншеї дим від цигарок і пару з чашок чаю, котрі стискали у змерзлих руках солдати. Він подумав про сморід свого одягу, про воші у швах, про людей, з якими йому було страшно товаришувати, бо вже наступного дня їх тіла могло розірвати у нього на очах. Зараз Тайсон відбував свої ранкові санітарні процедури — спорожнював кишечник у банку з-під фарби, а вміст виплескував через стіну траншеї.

З офіцерського бліндажу за його спиною линули звуки піаніно — мелодія виринала під скрегіт голки грамофона.

Коли їх зрештою вивели з передової, тунельникам дозволили розміститися на відпочинок далі від лінії фронту, ніж зазвичай. Чоловіки настільки втомилися, що навіть іти їм було важко. За три милі вони вийшли на нещодавно прокладену дорогу з глибокими канавами обабіч. Скомандували «вільно», і хтось курив, ідучи. Джек Фаєрбрейс зосередився на тому, щоб іти рівно під вагою пакунка з додатковими інструментами для земляних робіт. У кінці дороги ледь виднілося село, але якщо він дивився на нього, то втрачав координацію ніг. Йому здавалося, що він іде над яром, а дорога — на сто ярдів нижче. Двічі він здригався, прокидався від того, що засинав на ходу. Віллера, який йшов двома шеренгами позаду, доводилось витягати із канави. Джек на мить прикрив очі від яскравого денного світла, але швидко їх розплющив, відчувши нудоту від втрати рівноваги.

Зараз його оточувало те, що він міг більше ніколи у житті не побачити, — ознаки того життя, котре вирувало за вузькими межами його пекельного існування. Назустріч їм на велосипеді їхав вікарій — він підняв капелюха, вітаючи колону солдатів. Обабіч дороги ще зеленіла трава — тут не вибухали снаряди. Цвіли дерева.

Підрозділ зупинився на площі у селі, і