Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Франсуа пред’явив своє посвідчення, представив мадам Фужерон як перекладачку, і їх запросили до читального залу. Нарешті тека з архівними матеріалами лягла на стіл перед ними. Відвідувачам видали білі рукавичка і залишили їх сам на сам із документами. Згори за кімнатою спостерігала відеокамера. Чоловік почав повільно гортати папери. З них випала та сама світлина, яку зробив фронтовий фотограф за кілька місяців до заворушень у Петрограді.

— Так я і знав! — вигукнув Недяк.

Він узяв до рук декілька аркушів і якийсь час мовчки сидів, спустивши голову на груди. Потім попросив Анну перекласти деякі незрозумілі місця.

«Люба Настусю! — писав юній дружині полковник Недяк із фронту. — Як твоє здоров’я? Було б добре нам удвох поїхати на південь Франції полікувати твою астму. У мене поки що все іде ніби своїм ходом. Через три тижні я, можливо, буду у Петербурзі. Тоді поспілкуємося. Страшенно скучив за тобою. Сподівайся на краще».

Голос перекладачки затремтів. Від цього листа на неї повіяло якимось нечутним диханням. Над Анною ніби захиталися стіни.

— З вами все гаразд? — запитав Франсуа і тієї ж хвилини забув, що йому відповіли.

Він натрапив на ще одну світлину — це було зображення тієї самої Насті, до якої звертався коханий чоловік. Сподіваючись знайти сканер, аби скопіювати фото, мсьє Недяк підхопився і зник за дверима, де за конторкою чергувала працівниця архіву. Аня в цей час дістала носовичок і промокнула несподівану вологу під очима. Серце її калатало.

— А ви тут, у Петербурзі, кудись заховали свою оливкову засмагу, — чому так зблідли? — сказав Франсуа, коли вони залишили архів і зайшли до кав’ярні. — О Господи, сьогодні, — як я міг забути, — сьоме березня! Ось тому-то, у переддень свята, наше консульство розщедрилося на круасани. Ви не шкодуєте, що відмовилися піти на концерт? Ні? Тоді вирушаймо до хорошого ресторану.

Вони обминули Невський проспект, пройшли пару кварталів праворуч і опинилися біля дверей з яскравим написом «Волхов». Поза сумнівом, це був розважальний заклад досить високого класу. Із середини долинала жива музика, звучав блюз. Франсуа, затятий любитель джазу, не витримав:

— Зайдемо?

Він був явно задоволений днем, що минав.

Убрання ресторану вирізнялося добрим смаком, невловимо нагадуючи розкішні інтер’єри часів Катерини Великої. Анна мимохіть порівнювала цей обідній зал із тим, яким десять років тому опікувалась у Парижі. Наситившись стравами і музикою, Недяк ще більше розм’якнув.

— Ваша прихильність додає мені ще більшої сміливості,- сказав він, цілуючи руку своїй прекрасній дамі. — Прошу вас, розшукайте мого родича і відвезіть його в «Клініку серця», до Браславця. Миколі Курильцю зараз дуже потрібна наша допомога. Обіцяєте?

Мадам Фужерон нахилилася над тарілкою і чи то кивнула головою, чи то поперхнулася. Франсуа почув, як в грудях його супутниці наростає кашель, і не на жарт перелякався:

— Ой, у вас, випадково, не астма?

Розчервоніла Аня видихнула із себе:

— Ні, я більше так не можу.

— Ви про що?

— Я — дочка Миколи Курильця.

— Ви… відцуралися його, як тільки стали «француженкою»?

— Під тиском матері. Вона взяла з мене слово ніколи з ним не знатися. Зараз обоє живуть в Умані. Вони, як і раніше, ворогують один з одним.

— А ви знаєте, якої рани завдали батькові?

Судячи з виду розгніваного Франсуа, зізнання Анни його роздратувалодо краю. Лише заради пристойності він продовжив вечерю. Шампанське трохи заспокоїло ображеного родича. Він продовжив, із жалем дивлячись на знічену Анну:

— Хіба ваше життя належить не вам? Ви — окрема людина. Ви дочка Миколи Курильця. Ви успадкували від нього розум, інтелект, різноманітні таланти. Навіть матері не дозволяйте змінювати себе.

— Не все так просто, — сказала Анна і розповіла йому своюсправжню історію.

Вечірній готель приймав усіх, незалежно від накопичених гріхів. Коли було вже далеко за північ, самотній Жуайар почув якісь притлумлені крики і визирнув у коридор. Там з номера мадам Фужерон виходив розчервонілий Франсуа. Етьєн, зробив вигляд, що нічого не помітив, і подумав: «Одначеспритний цей Недяк».

Зимові свята проходили під знаком зміни клімату. Останніми днями снігові заметілі стали основною темою, яку обговорювали скрізь — на кухнях і на телебаченні, у комунальному транспорті й у чергах за пенсією. Згадували про парниковий ефект, руйнування озонового шару, зміщення земної вісі та майбутню загибель планети, яка, за словами експертів, могла охолонути і стати непридатною для життя приблизно через мільйон років. Ці розмови циркулювали із завидною постійністю. Через неспинну снігову заметіль напередодні старого Нового року вони стали гостро актуальними насамперед для тих, кого негода застала в дорозі.

Родичі старого Курильця з власної волі теж долучилися до цього люду. Поряд з Анною у вагоні потягу говорили так само про погіршення погодних умов. Але ті, хто сидів напроти, — Анжела та її бой-френд, — не підтримували загальної розмови і перешіптувалися про щось своє. Микола, який розмістився поряд, зрідка про щось запитував Аню. Вони прямували з Вінниці до станції «Дукля», що означало залізничну назву Соболівки. Там колись їхні прадіди звили своє родинне гніздечко.

Мадам Фужерон дотримала слова і навідалася до батька, як тільки його виписали з клініки Браславця. Кілька місяців тому старого доправили туди дуже вчасно. Лікування дало добрі плоди, і тепер Курилець був цілком придатним для родинного спілкування. Те, що Анна приїхала не сама, стало для нього приємною несподіванкою. Досі дочка ретельно приховувала як від нього, так і від матері часті прильоти Анжели до Києва. Між двадцятирічною «француженкою» та її українським кавалером відбувався пристрасний роман, і жінка боялася сполохати їхні ніжні стосунки. За кілька днів дочка мала повернутися в Ліон, аби продовжити навчання.

Побачивши дітей, батько настільки підбадьорився, що закомандував усім їхати в село, куди його запросила на щедрий вечір двоюрідна сестра Софія. Він і раніше допікав близьким, щоб супроводили його до рідних місць. Казав, що серце щемить за дідизною. Мовляв, якби міг, то перевтілився б на птаха й облетів село. Ніхто не наважився цього разу відмовити старому. Дістатися до Соболівки легковиком у таку заметіль було нереально. Тому Андрій, після того як благополучно довіз усіх своєю «Сузукі» до Вінниці, запропонував їм здатися на милість Укрзалізниці. Але сніговію було за іграшки занести порошею і цю колію, що він і намагався зробити протягом останньої доби. Потяг запізнювався вже на півтори години, і це ще не було