Читати книгу - "Дженні"

— Я вже втратила навички, — промовила Дженні, хизуючись перед Пітером, як і колись. — 3 третім ударом схибила. І все-таки… Вони кликатимуть на допомогу, і якщо ти залишишся на місці, то, напевно, отримаєш на горіхи, хоч, як ти щойно бачив, не від них самих. Не завжди доводиться захищатися. Буває, що собаки виросли з котами чи звикли до них, і їм просто цікаво або вони хочуть погратися і наближаються, нюшкуючи й теліпаючи хвостом, що, як тобі відомо, означає, собака потішений і дружньо налаштований, зовсім не сердитий і нічим не знервований. Тоді ти можеш або прийняти запрошення до гри, або вдати, що нічого не помічаєш і спробувати піти геть, наприклад, залізти на верхівку чогось, куди вони не зможуть дістати. Я з тих, кому не подобається вологий, холодний собачий ніс, що повільно блукає в моєму хутрі, тож зазвичай я легенько ляскаю їх лапою, нагадуючи, що ми різні види і їхні ігри нам не підходять.

— Але якщо це більші собаки, — сказав Пітер. — Як ті, що були у Ґлазґо…

Дженні здригнулася:

— Ох! — сказала вона. — Не нагадуй. Як я вже казала, коли побачиш бультер’єра, біжи чи краще намагайся видряпатися кудись чимскоріш.

Але багатьох інших ти можеш налякати, роздуваючись і прикидаючись більшим, ніж ти є насправді. Дозволь мені показати. Потрібно було вже давно тебе навчити цьому, бо ніколи не знаєш, коли знадобиться таке вміння.

Вони проходили пустовищем із вирвами бомб на Патерностер Роу перед Собором Святого Павла, і Дженні спустилася в бур’яни поміж жовтогарячі квіти, що росли неподалік.

— Зараз, — сказала вона, — роби, як я. Глибоко вдихни, отак. А тепер видихай, але одночасно намагайся затримати подих. Дужче! Отак.

Як Дженні й обіцяла, Пітер роздувся майже вдвічі й перетворився на роздуту кривобоку кулю хутра. Він був певен, що здавався справді величезним і дуже помітним, тому почувався трохи дурнувато. Він зізнався у цьому Дженні, додавши:

— Думаю, це якось дурнувато.

Вона відповіла:

— Зовсім ні. Ти цього не усвідомлюєш, але виглядаєш справді грізно. Це запобіжний засіб і є сенс його застосувати. Якщо тобі вдасться виграти битву, не б’ючись або якщо ворог так злякається, що не полізе битися, а просто втече, це найкращий із можливих варіантів. Від цього нікому не буде жодної шкоди і завжди варто спробувати, навіть з іншими котами. Хоч ми і розуміємо, що насправді це лише повітря і хутро, все одно напружує, коли хтось роздимається на тебе.

Пітер раптом згадав Демпсі. Ветеран тисяч котячих битв виглядав справді страшно, коли роздувся й грізно посунув на нього.

— Хай там як, — завершила урок Дженні, — якщо це не спрацює, все одно добре хапнути повітря перед бойовим криком, який дуже часто діє, особливо якщо випередити супротивника. Собака від цього зазвичай задкує і згадує, що в нього є інші нагальні справи.

Загалом протягом цієї подорожі Лондоном Пітер зрозумів, що коти дуже схожі на людей. Деякі були жалюгідні та дріб’язкові і наполягали на своїх правах, навіть якщо ввічливо попросити їх поділитися, інші мали широкі погляди, виявляли гостинність і охоче вітали прибулих: «Звичайно, заходьте. Тут досить місця», — навіть до того, як Дженні завершувала своє ввічливе прохання про дозвіл залишитися. Деякі сноби відмовлялися мати з ними справу, бо вони приблуди. Інші колись самі були бездомними, пам’ятали їхні труднощі та співчували. Траплялися зухвалі причепи, що постійно наривалися на бійку, а деякі коти билися просто задля розваги і щоб самоствердитися. Багато доброзичливих котів належали м’ясникам, жили при пабах, буфетах чи продуктових крамницях, вони проводили їх до їжі, ділилися тим, що мали, чи давали підказку, де можна підобідати.

Також Пітер навчився, не лише зі слів Дженні, але й з гіркого досвіду, уникати дітей, особливо тих, що не досить дорослі, щоб розуміти котів, чи навіть доросліших, які могли виявитися жорстокими. І оскільки заздалегідь ніхто не міг визначити, якою виявиться саме ця дитина, чи пригостить вона чимось смачненьким, чи дасть копняка, у лондонських приблуд не залишалося вибору, окрім заради власної безпеки уникати їх усіх.

Про це Пітер дізнався після жахливого випадку. Вони прямували повз Петтікот Лейн у Вайтчейпелі, де брудненький хлопчик грався у канаві біля рибного магазину. Він був приблизно Пітерового віку чи, точніше, того віку, якого був Пітер перед його неймовірним перетворенням, і приблизного його зросту. Хлопчик покликав Пітера, коли вони пробігали повз.

— Агов, котику. Киць-киць, біленький…

Перш ніж Дженні встигла попередити його чи бодай зітхнути: «Пітере, будь обережний!», — Пітер довірливо підійшов, бо цей хлопець нагадував йому його самого, і він пам’ятав, як сильно любив вуличних котів, особливо приблуд і мандрівників. Він підійшов і підставив голову і мордочку, щоб його погладили. Наступної миті гострий, сильний біль пронизав його тіло від голови до п’ят так, що здавалося, він помре на місці. Пітер закричав частково від болю, частково від жаху, бо не розумів, що з ним відбувається.

Тоді він усвідомив, що хлопець затис пальцями його хвіст і тягнув. Тягнув ЙОГО за хвоста.

Нічого не могло завдати йому більшого і гострішого болю.

— Отак, — огидно зареготав хлопець, — подивимося, як ти вирвешся…

З криком жаху й обурення, вчепившись кігтями в тріщини в асфальті, Пітер спромігся на надзвичайний ривок і вирвався. Він був певен, що залишив свого хвоста в руках того хлопця, і, лише пробігши пів кварталу, зрозумів, що хвіст досі стирчить ззаду, надійно припасований до тулуба.

І тут Пітер дізнався таке про котів, про що раніше й не здогадувався. Він відчував не лише біль від того, що його потягнули за хвоста, а й страшне приниження. Ніколи він не почувався таким нікчемним, осоромленим, ображеним і збезчещеним. І все це на очах у Дженні. Йому здавалося, немов він більше ніколи не зможе знову на неї поглянути. Це було значно гірше, ніж стояти в кутку, вислуховувати зауваження чи терпіти, коли йому викручували вухо за якусь провину за його