Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Отже, Великому Сергієві було за що мстити.

Майже місяць він готував «Вершину» до відкриття. Саме йому належала ідея комп’ютерної безпеки, і саме він наполіг на тому, що для обслуговування головного комп’ютера потрібен тільки один програміст, решту роботи він узяв на себе. І хоч це було неймовірно складно — стежити відразу за двадцятьма шістьма столами і керувати грою на кожному з них, Великий Сергій знав, що ці зусилля окуплять себе. Тепер він міг тішитися: інтуїція не підвела його.

— Ну, — сказав він, — почнемо, — і натиснув клавішу «ввести».

І відразу після цього на всіх столах казино виграло перше «тридцять шість».

А ще через дві хвилини Великий Сергій вийшов з кімнати спостереження за грою і, замкнувши її, зламав обидва замки.

Підійшов до заґратованого вікна у кінці коридору, закурив і почав чекати, коли в казино почнеться паніка, і вся охорона ринеться вниз, а він зможе спокійно зайти в сховище і забрати всі гроші або стільки, скільки зможе винести.

А в казино уже виграли «один», «двадцять» і «чотирнадцять», завдяки чому Сава Костін збагатився ще на два з половиною мільйони.

Паніка почалася досить швидко, і зчинив її один із круп’є відразу після того, як у нього скінчилися фішки.

— Дев’ятий стіл, — сказав Мишко.

— Бачу, — мовив я.

Не маючи чим розрахуватися за виграш і втомившись виглядати менеджера, круп’є сказав:

— Я зараз, — засунув кульку в кишеню смугастої жилетки, вибіг геть із залу і відразу ж наткнувся на начальника охорони.

— Що трапилося? — запитав той.

— Стіл сказився, — відповів круп’є.

— Як-то сказився?

Не маючи сил пояснити, круп’є зробив крок убік, і начальник побачив людей Сави і гори (а це були справді гори) фішок перед ними. Усвідомивши розмір катастрофи, що спіткала «Вершину», начальник охорони заволав:

— Зупинити гру!!! Негайно зупинити гру!!!

Він закричав так, що його почули і на третьому поверсі, і в барах, і в ресторані, і навіть в особистому банкетному залі Ахіміла.

Махнувши рукою, Ахіміл покликав одного зі своїх охоронців, і коли той нагнувся, скомандував:

— Піди довідайся, що трапилося.

Охоронець випрямився і завмер, бо побачив пістолети в руках Савиних стрілків.

— Усе гаразд, — сказав Сава, — ти тільки не нервуй, Ахіміле, але щойно ти програв мені «Вершину».

— Як це? — здивувався той.

— Так сталося, — сказав Сава, — що цією вечерею пригощав тебе я.

Можливо, нам пощастило, що обійшлося без стрілянини. Хоча тоді ми мали б більше шансів нишком зникнути.

Я глянув на годинник: дванадцята хвилина гри. Великий Сергій уже мав залишити казино, а ми хотіли вийти слідом за ним:

— Тікаймо, — сказав я Мишкові. Ми залишили наших охоронців, які з відкритими ротами спостерігали за грою, і піднялися сходами на третій поверх.

Оминули хол з бірюзовими пальмами та підійшли до дверей із табличкою:

Їх ніхто не охороняв. Вони були не замкнені, але близько десяти охоронців казино, на чолі з двома особистими охоронцями Ахіміла намагалися вибити сталеві двері кімнати ігрового менеджера. Кімната сховища і туалет, через який ми збиралися залишити казино, містилися за ними.

Ми не могли пройти повз них і сказати «Не звертайте на нас уваги». Тому ми повернулися до сходів.

А Великий Сергій забрав гроші зі сховища, спустився на перший поверх і через кухню вийшов на вулицю з тильного боку «Вершини». Його ніхто не запримітив, не зупинив, і він пройшов повз сміттєві баки, витяг із сумки із забраними зі сховища грошима плащ, одягнув його і спокійнісінько залишив територію казино.

— Що тепер? — запитав мене Мишко, коли ми підійшли до сходів.

— Спробуймо через головний хід, — сказав я.

— Іншого виходу нема.

Серед ажіотажу, що зчинився в казино, зробити це було досить легко.

Але нам нічого не вдалося.

Тільки-но ми спустилися на один прогін, як одразу зіштовхнулися з четвіркою охоронців.

— Де ви ходите?!

— Що сталося? — запитав я.

— Валера наказав відвести вас у машину.

— Невже? — запитав Мишко.

Я зрозумів, що треба діяти. Ударив ногою одного з охоронців, який стояв на дві сходинки нижче від того, якого Мишко ударив першим.

Той полетів униз зі сходів. А мій зігнувся в три погибелі. Але тут третій охоронець вихопив пістолет і пригрозив: «Застрелю».

Мишко глипнув на мене з докором, ніби хотів сказати: «Казав же тікати першої ночі».

Нас добряче побили і повели вниз, до виходу, а потім на стоянку, де посадили в автомобіль, наказали не смикатися і протримали майже сорок хвилин.

— Не послухав мене, — зітхнув Мишко.

— А треба було, — озвався охоронець, який сидів на передньому сидінні.

До нас підійшов Валера. Стомлений, задоволений, він витяг з кишені розстебнутого пальта сигарету і прикурив від запаленої кимось зі стрільців-охоронців запальнички. Потім сперся на відчинені дверцята і заговорив:

— Усе вдалося. Правда, грошей в Ахіміла нема. Тому він із Савою тепер вирішують, що ще крім «Вершини» належатиме нам. Ви молодці, гарно попрацювали.

Я мовчав.