Читати книгу - "Небесна стріла"

трагедію, яка трапилася рівно через сім поколінь. За часів короля Георга жив ще один Дарнвей, він також закінчив життя самогубством, а для дружини залишив отруту в келиху з вином. Обидва самовбивства сталися увечері о сьомій годині. Цілком ймовірно, можна припустити, що оцей тип відроджується кожні сім поколінь і, згідно з римою, леді його серця загрожує якась небезпека.

— Так… як я розумію, наступний сьомий наслідник почувається не надто спокійно, — додав Пейн.

А Вуд промовив майже пошепки:

— Той, що має сьогодні приїхати, і є сьомий.

Гарі Пейн зробив різкий рух, ніби хотів скинути з пліч якийсь тягар.

— Що за дурниці ми обговорюємо? Це ж якесь божевілля! — вигукнув він. — Ми освічені люди і, як мені відомо, живемо в освічений час! Доки я не потрапив би сюди і не надихався цим проклятим затхлим повітрям, доти ніколи б не повірив, що зможу серйозно розмовляти про такі речі, а не сміятися з них.

— Так, ви маєте рацію, — відповів Вуд. — Коли живеш у цьому підземному замку, то багато що починаєш бачити в иншому світлі. Мені довелося чимало попрацювати над реставрацією цієї картини, і, знаєте, вона якось дивно на мене впливає. Часом обличчя на полотні видається мені більш живим, аніж мертво-бліді обличчя мешканців цього замку. Воно, ніби якийсь талісман, керує стихіями, визначає події і долі людей. Ви, певно, скажете, що це вибрики моєї уяви.

— Що це за шум? — раптом вигукнув Пейн.

Усі почали прислухатися, та не почули нічого, окрім шуму морських хвиль, а потім їм почало здаватися, що у цьому шумі вони чують чоловічий голос, спочатку віддалений, а потім він почав поволі наближатися. А через мить вони вже були впевнені: біля замку хтось таки кричав.

Пейн пригнувся і визирнув у низьке овальне віконце, те, через яке не можна було побачити нічого, окрім неба, що відображалося у воді, і вузької смуги берега. Та тепер перевернуте зображення якось змінилося. Окрім тіні берега з’явилися ще дві темні тіні, це було відображення ніг людини, яка стояла високо на березі. Через вузький отвір було видно лише ці ноги, які чорніли на блідому фоні вечірнього неба. Голови не було видно, вона ніби ховалася десь у хмарах, і це додавало голосу якогось зловісного відтінку; чоловік щось кричав, однак що саме, ніхто не міг ані розчути, ані второпати. Пейн змінився на обличчі, уважно вдивляючись у сутінки, а потім якимось не своїм голосом промовив:

— Як незвично він стоїть!

— Ні-ні! — швидко і майже пошепки заперечив Вуд. — У дзеркалі все виглядає дивним. Це просто хвилі на воді, а вам видається, що…

— Що видається? — різко запитав священик.

— Що він кульгає на ліву ногу.

Овальне вікно від початку видалося Пейнові таємничим і чарівним дзеркалом, а тепер йому привиділося, що він бачить у ньому незбагненні відображення долі. Окрім чоловіка у воді було видно ще щось незрозуміле: три тонкі і довгі лінії на фоні блідого неба, ніби поруч із незнайомцем стояв якийсь жахливий павук чи птах. Потім в уяві Пейна з’явився менш страхітливий образ, він подумав про язичницький жертовник у формі триноги. Та в цей момент загадковий предмет зник, так само як і ноги незнайомця.

Пейн повернувся і побачив бліде обличчя дворецького, його рот був напіввідкритим, а з нього стирчав один-однісінький зуб.

— Він прибув, — промовив він. — Пароплав з Австралії прибув сьогодні вранці.

Коли гості поверталися з бібліотеки у вітальню, то почули кроки незнайомця, який ішов сходами, за собою він тягнув якісь речі, ймовірно, свій багаж. Коли Пейн це побачив, то з полегшенням зітхнув. Таємнича тринога виявилася штативом для фотоапарата, та й сам чоловік виглядав цілком реально. Він був одягнений у темний костюм, сіру фланелеву сорочку, а його черевики досить безцеремонно порушували тишу замкових коридорів. Коли він прямував до присутніх через великий зал, усі помітили, що чоловік ледь накульгує. Та не це було головним: Пейн, зрештою, як і всі инші, не відриваючи очей, дивилися на обличчя гостя.

Той, мабуть, відчув певну ніяковість присутніх, однак не міг зрозуміти, у чому ж річ. Дівчина, заручена з ним, була красунею, і, напевно, сподобалася йому, а водночас викликала у чоловіка якийсь незрозумілий страх. Дворецький привітав гостя люб’язно і церемонно, а водночас дивився на нього, як на примару. Священик дивився непроникливим поглядом, а це також не додавало гостеві рішучости. У голові Пейна раптом зродилися цілком нові думки, він помітив у цьому якусь зловісну іронію. Спочатку він уявляв незнайомця дияволом, а от дійсність виявилася ще страшнішою: чоловік був втіленням сліпого фатуму. Він ніби наближався до злочину з жахливим незнанням Едіпа. До свого родинного замку він наблизився цілком безтурботно, зупинився, щоб зробити фотографію, та навіть його фотоапарат чомусь здавався триногою трагічної піфії.[13]

Однак ненабагато пізніше Пейн здивувався, бо помітив, що австралієць добре відчув і зрозумів атмосферу в цьому замку. Прощаючись, він тихо сказав:

— Не йдіть… або хоча б якнайшвидше приходьте знову. Ви подібні на живу людину. У цьому місці мені якось моторошно.

Коли Пейн врешті вийшов із темних підземних кімнат і на повні груди вдихнув вечірнє повітря, яке пахло морською свіжістю, йому здалося, що він залишив позаду себе похмуре царство сновид, де події нагромаджують одна на одну неспокійно і містично. Приїзд дивного родича із Австралії здавався аж надто несподіваним. Його обличчя, як дзеркало, повторювало обличчя з портрету, і це неабияк лякало Пейна, немовби він побачив двоголове чудовисько. Зрештою, не все у цьому домі було таким жахливим, і найбільше йому запам’яталося зовсім не обличчя гостя з Австралії.

— То ви кажете, що є родинний договір, згідно з яким молодий чоловік з Австралії заручений з міс Дарнвей? — запитав він у доктора, коли вони йшли піщаним берегом вздовж моря. — Та це просто роман!

— Історичний роман, — відповів доктор Барнет. — Родина Дарнвеїв заснула ще кілька століть тому, коли панували звичаї, про які тепер ми знаємо