Читати книгу - "Республіка Шкід"

— Відчепись!

Японець ще більше розізлився і з силою наступив новачкові на ногу. Єльховський смикнув погою, застібка туфлі лопнула, і туфля лишилася на підлозі.

Вихователь помітив би вихватку Японця, і його б ще більше покарали, якби саме в цю мить не продзвенів дзвоник.

Хлопці, котрі, ще маршируючи, бачили, як Японець переслідує новачка, обступили Єльховського.

Той сидів навпочіпки, схилившися над розірваною туфлею. Обличчя його скривилось у гримасі; здавалося, він от-от розплачеться.

Але він не заплакав. Замість цього він став чхати. Чхав він якось особливо, кривив обличчя, мружився, і звук у нього виходив якийсь надзвичайно ніжний:

— Апсик!..

Чхав він часто, з певними проміжками. Хлопці оточили його і дивилися здивовано і зацікавлено.

— Що це з ним? — злякано спитав Японець.

— Чхає, — відповів Янкель.

— Бачу, що чхає, а чого чхає?

— Так, напевно, звичка… спадковість.

— Чихун, — сказав хтось.

Купець нагнувся і дав Єльховському болючого щигля в потилицю. Тоді виступив Льонька Пантелєєв.

— Чого знущаєтеся з людини? — сказав він. — Тебе, Купець, мабуть, не мучили, коли ти новачком був?!

Клас зареготав.

— І смішного нічого немає, — почервонівши, заявив Пантелєєв. — Нічого хвастати своєю гуманністю, добгим ставленням до новачків, якщо самі їх б'єте… Хіба не пгавда?

Ніхто не відповів. Усі мовчали, а мовчання, як відомо, — знак згоди.

Єльховський тим часом натягнув покалічену туфлю, підвівся, чхнув востаннє і, тужно оглянувши хлопців, спинив вдячний погляд на Пантелєєві.

У коридорі, коли хлопці розходилися по класах, Пантелєєв підійшов до новачка.

— Будьмо сламниками, — сказав він. — Сламниками у нас звуть дгузів. Будьмо дгузями… Гагазд?

Єльховський не відповів, тільки кивнув головою. Пантелєєв подав сламиикові руку, той міцно потис її.

♦

Панько Єльховський народився в Смоленську.

Паньків батько, вчитель початкової міської школи, належав до числа тих людей, яких по любить начальство. Начальство не любить людей занадто розумних, замкнутих і вільнодумних. Паньків батько був розумний і вільнодумний: він належав до місцевого соціал-демократичного гуртка. За це його звільнили з посади вчителя, простіше сказати — вигнали. Він повністю віддав себе революційній справі, а сім'я голодувала, діти росли. Батько шукав роботи, але не міг знайти її… Мати прала у панських домах, мила підлоги. Дитинство Панька — нерадісне дитинство.

В 1917 році Панькового батька вбили на вулиці козаки. Панько жив з матір'ю, тоді мати віддала його в приют; там він пробув до 1921 року. Потім старший брат Панька, червоний командир, поїхав до Пітера у Військову академію, а через півроку виписав у Петроград і сім'ю — матір, сестру й братика Панька. Панько пожив місяць, не більше, вдома й набешкетував, забуянив відчайдушно, бо був істериком. Брат спробував вплинути на нього сам — не помогло; тоді він звернувся у відділ народної освіти. І Панько опинився у Шкіді.

Шкіда зустріла його недружелюбно, але потім, узнавши ближче, полюбила міцно, мабуть, міцніше ніж будь-кого. Він був хлопець добрий, надзвичайно чуйний, по-шкідському чесний, а головне — любив бешкетувати. А бешкетування, як відомо, — культ поклоніння шкідців.

На другий день після приходу Єльховського Шкіда мала зробити щотижневе паломництво до лазні. Усі чотири відділення вишикувались у залі, влаштували перекличку. Не було тільки новачка.

Шукати його послали Олмикпопа. За хвилину він повернувся і, підійшовши до Вікмиксора, щось сказав йому. Вікмиксор почервонів, зірвався з місця і побіг у четвертий клас. Панько Єльховський сидів на новому своєму місці, за партою Пантелєєва, і читав книжку. Коли Вікмиксор зайшов, він навіть не підвів голови. Вікмиксор хвилину стояв приголомшений, потім закричав:

— Встань.

Єльховський подивився на нього, відклав книжку, але не встав.

— Встань, тобі сказано! — вже заревів завшколою.

— А чого ви кричите? — не підвищуючи голосу, промовив Панько і, тримаючись руками за кришку парти, встав.

— Ти чого не йдеш нагору? — гнівно спитав Вікмиксор, підходячи до Панькової парти.

Той, не зрушивши з місця, відповів:

— А що мені там робити?

— Що робити? В лазню йти, ось що. Усі вже зібрались, а ти сидиш. Не думай, що тут ти можеш робити що хочеш… Будь ласка, без балачок, марш нагору!

— Нічого подібного, — відповів Панько і, сівши за парту, знову почав читати.

Вікмиксор як тигр кинувся до нього і вп'явся руками в плечі.

— Ні, ти підеш, скотина! — заревів він і витягнув Панька з-за парти.

Панько почав відбиватися. На шум збіглися вихователі і хлопці.

— Я тобі покажу!.. — кректав Вікмиксор, намагаючись виштовхнути Панька в коридор. Той вирвався червоний, розкуйовджений.

— Падлюка! — закричав він, потім зморщив обличчя і заплакав.

Вікмиксор, теж червоний і зім'ятий, підвів голову і, віддихуючись, прошипів:

— П'ятий розряд!

Потім вийшов з класу.

Цей випадок прославив новачка. Ніхто не розумів, чому він не захотів іти в лазню і забуянив, але це, на думку шкідців, і було вершиною геройства: буянити просто так. Відтоді вже ніхто не думав кривдити його, хоча скривдити міг кожен. Був він м'якотілий і тільки іноді, в невідомо чим викликаних випадках, ставав запальний і грубий, та й то тільки по відношенню до начальства.

У ті дні четверте відділення захоплювалось книгами Федора Сологуба. В одному з романів цього колись відомого письменника виведено женоподібного хлопця Сашу Пильникова. Японець звернув увагу товаришів на схожість Єльховського з цим типом. Панька прозвали Сашею Пильниковим, замість прізвиська Чихун, що вже було укріпилося…

Згодом його називали ще й Недотепою, Бебе, Почтелем, але звичайно звали Сашком. Багато хто навіть не знав, що справжнє його ім'я — Павло.

УЛІГАНШТАДТ

Лінгвістична довідка. — Про готель на Дуврському шосе. — Уліганія. — Географічне положення. — Політичний лад. — Диктатор Геніальний. — Наркомбуз. — Мирне життя імперії. — Війна. — Мобілізація. — Хвилювання в колоніях. — Летючий загін. — Революція. — Амністія. — СРСР у Шкіді.

Слово «хуліган» — походження англійського. У старій Англії, як розповідає легенда, на початку дев'ятнадцятого століття жила собі родина Хуліген. Ці Хулігени мали постоялий двір на Дуврському шосе. На постоялому дворі зупинялися лорди, графи, купці з континенту й просто заїжджі люди. Легенда розповідає страшну річ: жодна людина, що знайшла притулок під дахом готелю Хуліген, не вийшла звідти. Родина Хуліген заманювала гостей, грабувала і вбивала їх.

І коли розкрилася страшна таємниця постоялого двору, коли королівський суд, пропрівши у горностаєвих мантіях вісім діб підряд, виніс родині вбивць смертний вирок, — ім'я Хуліген стало загальним. Хулігенами стали називати вбивць, злодіїв і