Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

— Не називай мій народ хохлами, кацапуро смердюча! — коньяк починає діяти, і я поволі виходжу з психоемоційного ступору, в який мене загнали події останнього часу. Що й не кажіть, але алкоголь — то іноді гарна й потрібна річ!

— Ні, брате мій хохол, — вперто човпе своє Микола, поплескуючи мене по плечу. — Я навмисне буду тебе так називати, аби ти позбавлявся всіх цих хохляцьких народно-лялькових рис і забував свої рабські інстинкти! Адже здобувши свободу, ви все одно мислите, як нація рабів. Рабство Духа невиліковне!

— Я зараз збігаю ще за коньяком і ми продовжимо! — відказую рішуче. — Тобі кави узяти?

— Ні, дякую у мене ще є.

Я швиденько біжу до кафетерію і без черги (є тут такий неписаний закон, який розповсюджується тільки на алкоголь: себто, якщо ти вже собі узяв, то можеш й далі добирати без черги, але нічого іншого окрім алкоголю), так от, беру на цей раз уже сто коньяку, бо можу собі дозволити — в кишені лежать юдині три тисячі купоно-карбованців, і оті триста карбованців за сто грамів коньяку хоч для мене і шалені гроші, але пропиваю я їх з легкістю. Повертаюся до Миколи із уже заготованою тезою:

— Але ж ти не будеш заперечувати, що українці жидів не люблять, а ті відповідають їм взаємністю?

— А за що жидам вас, хохлів, зарізяк, любити? — нечувана щирість Миколи, що межує з якоюсь нахабністю, мене геть спантеличує. — Не знаю, чи проказує тобі щось ім'я Натан Ганновер…

— Ну, ім'я Натан мені проказує все! — саркастично посміхаючись, смакую коньяком.

— Я з твого боку так не насміхався б з досить відомого в Європі хроніста-історика, який досить точно описав, як козаки мордували жидів. Не буду казати про відрубані голови, руки ноги, потрощені черепи дітей, ріки крові, наведу лише один приклад козацької забави, який запав мені в голову. Брали вагітну жидівку, розпорювали їй живіт, витягали немовля й несли його на вогонь смажити, а у розпоротий живіт зашивали живу кицьку й відрубали жінці руки, аби вона не могла ту кицьку з себе дістати. Отак жінка у страшних муках вмирала, а їй у обличчя ще тикали засмаженою на шаблі дитиною. Як тобі таке?

— А чому ти вважаєш, що поляки не робили те саме з українками?

— Ну нехай, полякам тим самим потім і віддячили. З ними все зрозуміло. А за що ж така мука жидам? Вони що — мордували вас, безчестили чи якось інакше мучили? Ні, тільки й усього, що торгували й орендували корчми та церкви. За ту оренду церков, коли жиди не давали ключів у церкви, вимагаючи додаткової платні від парафіян, розплата мусила бути. Але ж, чесне слово, не така страшна!

— Тобто ти хочеш сказати, — з подивом питаю, — що нелюбов жидів до українців цілком природна? І всі їхні змови й наміри не визнавати Голодомор геноцидом, заважати відновленню української державності, ставити палки в колеса, дурити, зневажати, насміхатися, ображати…

— Так, — продовжує мою думку Микола. — Це природна, нормальна реакція на всі ті негаразди, які упродовж історії українці заподіяли жидам! її навіть не треба культивувати, вона всотується з молоком матері. Жиди патологічно, якимись внутрішніми фібрами душі з пересторогою ставляться до всього українського, а особливо до того, що кричить: «Україна для українців!», бо відчувають у тому загрозу своєму існуванню, перестраховуються. І з цим українцям треба миритися, бо жиди вже півсторіччя мають свою державу, а ще майже половину всіх грошей світу, а українці й досі голі-босі козаки-анархісти.

— Але ж у двадцятому сторіччі вони так помстилися українцям, що гайдамаччина чи єврейські погроми — це якесь дитяче белькотіння порівняно з мільйонами загиблих українців від революцій, голодоморів, таборів, якими керувала вся та жидівня на чолі з Троїцькими-Бронштейнами, Кагановичами та Свердловими! — дійсно, коньяк — добра річ, бо поволі в голові в мене ясніє, і якась бадьорість знову повертається до тіла.

— Ні, я не буду заперечувати, що саме жиди, а вірніше комуно-жиди, заподіяли українцям найстрашніше лихо, ім'я якому Голодомор. Але ж із цим треба навчитися якось жити. Пробачити, зрештою, одне одному всі ті жахи чи що? — Микола наче сам до себе знизує плечима. — Треба не рефлектувати, а дивитися тверезо. Треба навчитися ставитися до цих фактів, як, приміром, до погоди, яку ти не в силах змінити. От ти випий ще і я спробую тобі пояснити, як насправді українцям треба ставитися до єврейського питання…

Здається, Микола, як і кожний колишній алкоголік, отримує справжнє задоволення, коли люди поруч бухають, а він їх ще й підважує. Я слухняно вливаю в себе коньяк, запиваючи його кавою, і зосереджую увагу на Миколиному роті. Артикулює він чітко, думки формулює прозоро й уся сутність його настанов зводиться до того, що українцям треба повчитися у жидів обережності, хитрості, вмінню приховувати справжні змісти за удаваними словами, а ще навчитися накопичувати статки, підтримувати своїх, нівелювати небезпеки провокацій, що виходять з радикально налаштованих націоналістичних проросійських чи прожидівських кіл, при будь-якій нагоді гуртом мочити тих, хто становить небезпеку для національних принципів… «А головне, — резюмує свою промову Микола, — не треба з єврейського питання робити ґвалту. Треба просто визнати, що євреї найстаріша нація на землі і саме у них треба вчитися найдієвішим, перевіреним сторіччями формам націоналізму, вчитися, як виживати! От і все!».

Мені хочеться щось заперечити Миколі, хочеться відповісти щось радикальне на кшталт: «А ти знаєш, що я сьогодні почув у репетиційному залі? Я на власні очі бачив і чув, як два жиди, що керують нами, змовлялися проти України, роздумуючи, як її ошукати й знищити? От ти кажеш, що до жидівської проблеми українцям треба ставитися спокійно? Але ж про неї треба говорити, з нею треба працювати, бо ти її у двері, а вона у вікно, ти її у сміттєвий кошик, а вона до тебе шпальтами газет. Так і хочеться крикнути: «Панове євреї, не нахабнійте, тримайте своїх чортів при собі! Вас бачать, вас ідентифікують, за вами спостерігають. Не думайте, що всі ваші діяння проходять повз увагу й пам'ять українців, і наше мовчання — це знак згоди для ваших діянь. Прошу, благаю, стаю на коліна — схаменіться, припиніть ваші інтриги і провокації. Чи відчуваєте ви ту ступінь відповідальності, коли множите свої статки, свій вплив, свою популярність серед натовпів зубожілого народу? На які ризики ви прирікаєте самих себе та своїх дітей, якщо країна дійсно шубовсне у прірву? Інколи хтось не витримує, зривається і голосить: «Та