Читати книгу - "Нортенгерське абатство"

похвал з боку будь-якої людини, але в них не було нічого, що могло б зробити приємність Кетрін. Коли вони оглядали останню з цих спалень, генерал недбало назвав імена деяких відомих осіб, які колись зробили їй честь своїм перебуванням, а потім, повернувшись з усмішкою до Кетрін, дозволив собі висловити надію, що одними з її очікуваних у недалекому майбутньому мешканців будуть «наші друзі з Фуллертона». Вона відчувала несподіваний комплімент, що містився в цих словах, і щиро пожалкувала, що не може добре думати про людину, яка до неї така уважна, і не тільки до неї, а й до всіх її близьких.

Далі галерею перегороджували двостулкові двері, і міс Тілні, яка йшла попереду, встигла їх розчинити та пройти й уже хотіла зробити те ж саме з дверима ліворуч у наступній частині галереї, коли генерал, виступивши наперед, квапливо і, як здалося Кетрін, доволі сердито підкликав до себе дочку й спитав, куди це вона простує і що має намір показувати іще? Хіба міс Морланд уже не побачила все, що варте її уваги? І хіба Елінор не розуміє, що її подрузі хочеться щось попоїсти після такого тривалого ходіння по будинку? Міс Тілні одразу ж повернулась, і перед розчарованою Кетрін зачинилися важкі двері, за якими вона встигла побачити вужчий коридор з численними виходами й ознаками кручених сходів і уявити там щось таке, що й справді заслуговує на її увагу. Коли вона неохоче поверталася галереєю, їй здавалося, що за те, щоб оглянути цю частину будинку, вона б залюбки віддала огляд усіх інших з усім їхнім пишним убранством. Очевидне небажання генерала дозволити їй туди увійти ще більше збуджувало її цікавість. Безперечно, від неї щось приховували. Хоча фантазія Кетрін зраджувала її двічі протягом останнього часу, цієї миті вона не могла її обманути; а на те, що саме це було, вказувала коротка фраза, яку кинула міс Тілні, коли вони, трохи відставши від генерала, ішли вниз сходами. Вона всього лиш сказала: «Я хотіла показати вам колишню кімнату моєї матері — ту кімнату, де вона померла». Дарма що ця фраза була короткою, — Кетрін багато що з неї збагнула. Було не дивно, що генерал не хотів заходити до цієї кімнати, до якої, цілком імовірно, він ніколи не заходив після того, як у ній відбулася жахлива трагедія, яка навіки звільнила від страждань його дружину, а його прирекла на довічні гризоти сумління.

Пізніше, залишившися наодинці з Елінор, вона насмілилася висловити їй своє бажання оглянути цю кімнату, а також усю частину будинку, що прилягала до неї. Елінор пообіцяла провести її туди, щойно трапиться слушна нагода. Кетрін зрозуміла, що саме подруга мала на увазі: вони зможуть увійти до цієї кімнати, тільки коли переконаються в тому, що генерала немає вдома.

— З того часу, напевно, в кімнаті нічого не змінилося? — спитала вона майже риторично.

— Так, зовсім нічого.

— А скільки часу минуло після смерті вашої матері?

— Вона померла дев’ять років тому.

Кетрін знала, що дев’ять років — термін зовсім не достатній, щоб до кімнати, де померла скривджена дружина, почали ставитися так само, як і до інших приміщень.

— Ви, мабуть, не відходили від неї до кінця?

— Ні, — зітхаючи, відповіла міс Тілні, — на лихо, мене тоді не було вдома. Її хвороба була раптовою й нетривалою; перш ніж я приїхала, усе скінчилося.

Від страшних думок, природно викликаних цими словами, у Кетрін похолола кров у жилах. Невже це можливо? Невже батько Генрі був здатен?… Втім, скільки прикладів, що виправдовують найжахливіші підозри! Сидячи ввечері з подругою у вітальні за рукоділлям і спостерігаючи, як генерал у мовчазній задумі, з опущеними долу очима й насупленими бровами протягом цілої години повільно ходить сюди-туди по вітальні, вона переконалася, що жодне з її звинувачень не є безпідставним. У нього були вираз обличчя й постава Монтоні! Чи могло щось очевидніше висловлювати стан душі людини, яка повністю вгамувала почуття й мучиться від докорів сумління? Бідолашний чоловік! Тривожні роздуми Кетрін змусили її раз по раз скидати погляд на генерала, і це помітила міс Тілні.

— Батько, — прошепотіла вона, — часто прогулюється у такий спосіб по кімнаті; у цьому немає нічого незвичайного.

«Тим гірше!» — подумала Кетрін. Подібне ходіння по кімнаті, як і дивно несвоєчасні ранкові прогулянки генерала, не означали нічого доброго.

Після одноманітного вечора, що здавався надто довгим і тому змусив Кетрін особливо сильно відчути відсутність Генрі, вона була рада покинути вітальню, хоч і помітила не призначений для її уваги погляд генерала, після якого його дочка смикнула за шнурок дзвоника. Проте запропоновану дворецьким свічку господар дому не взяв, — він ще не збирався лягати спати.

— Я маю прочитати ще багато паперів, — сказав він Кетрін, — перш ніж лягати спати. Турботи про долю нації, може, дадуть мені змогу склепити повіки лише через декілька годин після того, як ви заснете. Ми обоє будемо зайняті тим, чим нам і належить, — я утруднюватиму свої очі заради благоденства інших, а ви дасте спочинок своїм, щоб підготуватися до випробувань у майбутньому.

Але ні згадана справа, ні величний комплімент не завадили Кетрін думати про зовсім іншу причину, яка могла змусити його надовго відкласти нічний відпочинок. Те, що він сидів годинами над безглуздими паперами, коли всі інші члени родини вже спали, здавалося неправдоподібним. Тут, певно, існувала якась серйозніша підстава — щось таке, що можна зробити, тільки коли всі сплять. Цілком закономірно в Кетрін виникла думка, що місіс Тілні жива, з якихось невідомих причин знаходиться в ув’язненні й уночі одержує з рук безжалісного чоловіка свою мізерну їжу. Хоч якою неймовірною була ця думка, їй усе ж слід було віддати перевагу над підозрою в убивстві, яка за даних обставин природно мала з’явитись у неї досить давно. Раптовість так званої хвороби міс Тілні, відсутність у цей час її дочки, як і, можливо, інших дітей, — усе підтверджувало небезпідставність думки про те, що генерал тримає дружину під замком. Що ж спонукало його на злочин — ревнощі чи безпричинна жорстокість, — ще слід було з’ясувати.

Роздягаючись, Кетрін розмірковувала над усім цим, доки їй раптом не спало на думку, що вранці, можливо, вона пройшла повз місце ув’язнення бідолашної жінки, була всього лише за кілька кроків від тієї кімнати, де вона знемагає. Бо яка ж іще частина абатства більше підходить для цієї мети, як не та, де ще збереглися сліди чернецьких келій? Вона добре запам’ятала двері в мощеному каменем переході з високою склепінчастою стелею, —