Читати книгу - "Безсоння"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«І на свою власну безпорадність, — подумав Ральф. — Це ще дужче дратує її».
— Я волію ще трохи пожити в Гай-Рідж, — якось неохоче відповіла Елен. — Може, до зими. Гадаю, незабаром ми з Наталі переберемося в місто, але будинок буде виставлений на продаж. Якщо хтось його справді купить — а за теперішнього стану справ на ринку нерухомості це доволі проблематично, — гроші будуть переведені на спільний рахунок. Його поділять порівну між мною й Едом на підставі закону про розлучення.
Її нижня губа затремтіла. Аура стала ще щільнішою; тепер вона прилягала до тіла Елен, немов друга шкіра, по ній пробігали червоні спалахи.
Ральф, потягнувшись через стіл, стиснув руку молодої жінки. Елен вдячно посміхнулася у відповідь.
— Ти повідомила мені дві важливі речі, — сказав він. — По-перше, ти ініціювала розлучення. І по-друге, ти й далі боїшся його.
— Упродовж останніх двох років свого заміжжя її постійно принижували й били, — втрутилася Ґретхен. — Не дивно, що вона все ще боїться свого чоловіка. — Жінка говорила тихо, спокійно, розважливо, але спостерігати її ауру було однаково, що дивитися крізь прозоре віконце в розжарену піч.
А ось Наталі тепер оточувала блискуча хмара фати.
Вона було менша, ніж у матері, однак майже ідентична… Як блакитні очка й золотаво-каштанове волосся. «Мотузочка» Наталі піднімалася від тімені чистою білою стрічечкою аж до стелі і там згорталася ефірним колом навколо люстри. При кожному подуві вітерцю крізь відчинене вікно цей клубочок починав тріпотіти. Подивившись угору, Ральф помітив, що «мотузочки» Елен і Гретхен теж хвилюються.
«Якби я мав змогу побачити себе збоку, то переконався б, що моя «мотузочка» поводиться так само, — подумав він. — Усе це реально, що б там не вважала частина мого розуму, аури існують насправді, і я бачу їх».
Він чекав на які-небудь заперечення, однак цього разу ніхто з ним не сперечався.
— У мене таке відчуття, начебто більшу частину часу я проводжу в пральній машині, тільки в ній замість білизни мої емоції, — мовила Елен. — Моя мама сердиться на мене… Називає боягузкою… Іноді я справді почуваю себе боягузкою, що кидає розпочату справу на півдорозі… І мені стає так соромно…
— Тобі нема чого соромитися, — заспокоїв її Ральф. Він знову глянув угору на «колихку мотузочку» Наталі. Прекрасне видовище, але він не відчував потреби торкнутися її; неясний глибинний інстинкт підказував, що це може виявитися небезпечним для них обох.
— Я розумію, — погодилася Елен, — але всі дівчатка проходять чудову школу навіювання. «Оце твоя Барбі, а це твій Кен, а ось твоя кухня. Учися гарненько, тому що, коли все це станеться насправді, саме тобі доведеться піклуватися про все, і якщо хоч щось порушиться, винною виявишся тільки ти». І я була цілком згодна з такою теорією. Ось лише ніхто не навіяв мені, що в деяких родинах Кен може збожеволіти. Звучить як самовиправдання?
— У жодному разі. Саме так і сталося, наскільки я можу судити.
Елен розсміялася — уривчасто, гірко, винувато.
— Тільки не намагайся переконати в цьому мою матір. Вона відмовляється вірити, що Ед здатний на щось більше, ніж час від часу по-сімейному плеснути дружину по м’якому місцю… Щоб спрямувати мене на правильний шлях, якщо я випадково зіб’юся з курсу. Вона вважає, що все інше я просто вигадую. Вона не каже про це прямо, однак думка ця чується в її голосі щоразу, коли ми розмовляємо по телефону.
— Я не вважаю, що ти все вигадуєш, — мовив Ральф. — Я ж тобі повірив, пам’ятаєш? І я був поруч, коли ти благала не дзвонити в поліцію.
Ральф відчув, як хтось стиснув його коліно під столом, і здивовано підвів голову. Гретхен Тіллбері ледь помітно кивнула йому й знову стиснула коліно — цього разу більш виразно.
— Так, — погодилася Елен. — Ти там був. — Вона злегка посміхнулася, що було вже добре, але те, що відбулося з її аурою, було ще краще: червоні спалахи сполотніли, а сама аура знову розширилася.
«Ні, — подумав Ральф. — Не розширилася. Розслабилася».
Елен, підвівшись, обійшла навколо столу.
— Наталі вже не всидить спокійно, — сказала вона. — Я її візьму.
Ральф глянув униз і побачив, що дівчатко зачаровано дивиться в протилежний куток кімнати. Її погляд був прикутий до маленької вази на підвіконні. Години дві тому Ральф поставив у неї осінні квіти, і тепер легкий зелений туман виходив від стебел, огортаючи суцвіття слабким, імлистим світінням.
«Це їхній останній подих, — подумав Ральф. — О Боже, більше ніколи не зірву жодної квітки. Обіцяю».
Елен обережно взяла дитину на руки. Наталі задоволено пригорнулася до матері, однак не відривала погляду від барвистих квітів, поки мати обносила її навколо столу, всідалася на стілець і влаштовувала доню на вигині руки.
Ґретхен легенько постукала по циферблату свого годинника.
— Якщо ми хочемо встигнути на зустріч до полудня…
— Так, звичайно, — перепрошуючим тоном мовила Елен. — Ми входимо до складу комітету з організації зустрічі Сьюзен Дей, — пояснила вона Ральфу, — а це аж ніяк не Юніорська ліга. У наше завдання входить не лише зустріти Сьюзен Дей, але й убезпечити її перебування в місті.
— По-твоєму, можуть виникнути проблеми?
— Скажімо так: може виникнути напруженість, — уточнила Ґретхен. — У неї півдюжини своїх охоронців, що посилали нам факси з погрозами, які вона отримала з Деррі. Подібні погрози стали мало не закономірністю — адже багато років ця жінка є доволі помітною фігурою. Її служба безпеки тримає нас у курсі того, що відбувається, але вони хочуть бути впевнені, що ми все робимо правильно, тому що саме ми запросили її. Крім того, за її безпеку відповідає й Центр допомоги жінкам.
Ральф відкрив було рота, щоб поцікавитися, чи такі вже численні ці погрози, але припустив, що відповідь наперед відома. Він прожив у Деррі близько семи десятків років, і йому добре відомо, наскільки місто небезпечне — тиша й благодать, але гострих кутів безліч. Звичайно, це ж можна сказати й про багато інших міст, але Деррі завжди був піддатливий до таких потворних явищ. Елен назвала Деррі домом, він був і його домом, але… Ральф згадав, що сталося десять років тому, невдовзі після щорічного фестивалю каналів. Троє хлопців побили й завдали численних поранень «голубому» Адріану Меллону, який нікому нічого поганого не зробив, — а тоді скинули його в Кендаскеґ; подейкували,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсоння», після закриття браузера.