Читати книгу - "Крила кольору хмар"

— Та ні, не обмовився. — Чоловік уважно вивчає мою реакцію. І чому мені видається, що він з мене трішки глузує?

— Отже, кажете, не було людей, а були… — затинаюся і різко додаю: — Хто?

— Аделаїдо, голубонько! Я жартую. А насправді, якщо серйозно, задарма ніколи нічого нікому не дається. Усе має свою вартість, як і цей ритуал.

— Ритуал, — відгукуюсь луною. І несподівано враз бачу те, що від початку лежало на поверхні. — Завжди потрібно щось віддати, щоб натомість отримати. Так?

— Розумниця. — Пан Олег майже сумно всміхається. — Так, дівчино. Здогадуєтеся, яка ціна?

Я ж розумниця, і я здогадуюся.

— Пане Олеже, а той ваш знайомий… він уже покійник, так?

Пан Олег промовчав. Я не втримуюся:

— Це — злий Бог. Я про Світовида. Коли просиш для когось здоров’я, мусиш віддати своє, коли просиш багатства, мусиш віддати власне, коли просиш кохання, то слід зректися власного, так? А коли ти смертельно хворий і просиш смерті для когось, то що?! Злий Бог. Злий.

— Ні, Адо, голубонько. Він справедливий. Ніколи ніщо просто так не дається. Хочеш отримати — плати. Завжди знайдеться купець, але… — Пан Олег починає порпатися у свої картатій торбинці. — Ось, я тут одну книжечку тобі приніс. Почитай. Це розумна книжка. Там і про Світовида багато.

Пан Олег дає мені книгу. Я автоматично беру, навіть не зауваживши, що завжди бездоганно ввічливий співрозмовник раптово починає мені «тикати», лише стиха бурмочу собі під ніс:

— Справедливий. Аякже. Добро має мати кулаки, так? А злу тоді що залишається? Відразу зброя чи…

— Крила, — пан Олег уважно вислуховує мене, а те єдине слово майже пошепки додає, а чи, може, то мені вже вчувається.

***

Віктор із тих чоловіків, про яких кажуть — надійний. Завжди і в усьому.

Мені досі такі не траплялися навіть серед знайомих, навіть тоді, коли я, здавалося, закохувалася. Та завше то було захопленням, і мене вистачало до першого проколу обранця. І байдуже, що це. Якась деталь, що впадала у вічі, кардинально змінювала все — брудні черевики, непопрасована сорочка, шморгання носом, сьорбання чаю, надто липкі руки… Список може бути безкінечним.

Так-так, я знаю, попри те, що я начебто нащадок янгола і мала б бути еталоном, я теж далеко не ідеал. Однак… Думаю, ці мої прискіпування — лишень привід для того, щоб позбутися залицяльника.

А Віктор? Він геть інший. Він ніколи не нав’язується, зате завше з’являється вчасно. Не встигаю й подумати про нього, як він або телефонує, або проявляється через есемеску. Найчастіше — останнє. Звісно ж, я можу бути зайнята, а так матиму час — прочитаю, відпишу чи передзвоню.

Наші графіки роботи зазвичай співпадають, я думаю, що Віктор домовився з головним менеджером. Але мене така опіка анітрохи не турбує. Навпаки — тішить. Про мене, крім бабусі, ніколи ніхто так не дбав. Ненав’язливо, але надійно. Я лаю себе за змішані почуття, бо починаю до цього чоловіка звикати. Розумію, що, коли довго не бачу, мені бракує його присутності поруч. Він завжди уважно та спокійно слухає. Не перебиває. Не робить дурнуватих коментарів, а коли щось і радить, то саме те, що я б хотіла сама зробити, лишень трішки вагалася.

От і сьогодні забрав мене після навчання. Привіталися. Він по-дружньому чмокнув у щічку. Не повірите, навіть найменшої спроби та натяків на більше. Сказав, що дуже голодний, і повіз мене в їдальню. Ми майже щодня буваємо в цьому місці. Це студентська їдальня від харчового коледжу. Тут працює кухарем його двоюрідна сестричка. Колоритна та дуже апетитна з вигляду пані — висока дівчина, яку природа не обділила нічим: ані вагою, ані принадами. Про таку кажуть «кров з молоком». Мені ж вона нагадує червонобоке стигле яблучко.

Пані Юля (так я до неї звертаюся) завжди привітна та усміхнена, жартує, старається нагодувати нас якнайбільшими порціями. Говорячи, що ми ще ті сухоребрики, від вітру скоро будемо падати. Віктора вона ніжно називає Тюшою, він її Люлькою. Поважна Люлька зовсім не ображається на молодшого братика. Каже, що він малим уперто називав її не Юля, а Люля. От і приліпилося. Тепер так усі домашні кличуть, навіть рідний чоловік і діти.

«Як твою маму звати?» — А мале і ляпає: «Люля». Та, схоже, пані Юлі це подобається, бо вона гордо відповідає, що Юль у світі хоч греблю гати, а Люля — єдина і неповторна.

Я милуюся такими чудовими стосунками між сестрою та братом. Віктор розповідав, що Юлині мама і тато опікувалися ним як власним сином, коли його батьки загинули. Я не запитувала як, коли і чому. Прийде час — сам розповість або не розповість. Мені також важко згадувати про власних, хоча вони обоє здоровісінькі. І що тут, зрештою, згадувати? Справжня родина для мене — то бабуся і купа дурнуватих думок у моїй голові.

Щойно вийшли з їдальні, зателефонувала Софія та попросила забрати малу з дитсадка. Я радо погодилася. Не стала розпитувати, коли та вдома буде.

Роблю це не вперше. Софія зазвичай о дев’ятій вечора повертається, інколи раніше. Завжди загадкова та дещо сумна усмішка на обличчі. Очевидно, закохалася. От і бігає на побачення. І це нормально. Нехай. Христі потрібен нормальний тато. Бо з рідного користі, як із черешні вовни.

Софія розмов не заводить. Узагалі намагається надовго не залишатися зі мною наодинці. Зрештою, я її розумію. Добре, що не відвернулася від мене, коли я влізла до них у хату, може, трохи і в душу. Так, інша могла мене просто послати. А ця, бач… Терпить. Звісно, для зближення необхідний час. Зате Христя компенсує холодність мами. Щебетушка ще та.

Спочатку я напружено чекала, що з’являться бодай якісь прояви недоброї спадковості. Так і не дочекалася. Ми доволі гарно пережили три дні місячної повні та живемо далі. І що там Софії перед тим увижалося? Від упередженості, чи що? А от мала Христя дуже любить свою маму. Навіть коли тої нема поруч, вона часто розмовляє з нею, говорячи: «А мама казала, так мозна, а так ні», «А мама казе, со ліпсе», «А мама не дозволяє» і теде.

Христі подобається і її садочок, однолітки. Вона радо ділиться з друзями іграшками. Виключення — улюблена тепер лялька Ядвіга. Ядвігу вона тягає всюди, навіть до туалету з собою