Читати книгу - "Країна снігу (збірка)"

— Гадаю, я добре зробив, що сьогодні завітав до вас, — сказав Кікудзі. — Фуміко-сан, ви оце говорили про прощення. Я зрозумів усе так, що мертві й живі вже не можуть простити одне одного. Та все-таки я хочу переконати себе, що ваша мати не понесла з собою зла проти мене.

Фуміко кивнула.

— Так… Бо інакше й ви не могли б її простити. А втім, собі вона, мабуть, не простила.

— І ось тепер я сиджу тут, перед вами… Хіба це не жахливо?

— Чому? — Фуміко глянула на Кікудзі. — Невже мама винна в тому, що не могла жити довше?.. Коли вона померла, я з жалем подумала: навіть якщо її не розуміли, то все одно смерть не можна виправдати. Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння. Тож нікому не можна її простити.

Кікудзі мовчав. Він думав: «Ось і Фуміко зіткнулася з таємницею, що зветься смертю».

Для нього було несподіванкою, коли Фуміко сказала: «Смерть виключає будь-яку надію на порозуміння».

Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.

Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.

Простити й бути прощеним… Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.

Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.

А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?

Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.

Ще тоді, коли Фуміко зустріла його в передпокої, на Кікудзі повіяло знайомою ніжністю — в овальному обличчі він побачив риси її матері.

Якщо пані Оота гірко помилилася, угледівши в Кікудзі риси його батька, то враження Кікудзі, що Фуміко — викапана мати, могло обернутися страшним прокляттям. Та Кікудзі покірно віддався на волю почуттям.

Він поглядав на її пошерхлі повні губи й відчував, що Фуміко не вміє перечити.

Мабуть, треба вчинити бозна-що, щоб викликати в ній опір.

У полоні таких роздумів Кікудзі сказав:

— Ваша мати була надто лагідною і чуйною, тому й не витримала. Та й я, здається, був з нею жорстокий. Її здоров’я підточили й мої докори. Адже я зроду несміливий і боязкий…

— Вона сама винна… Спочатку ваш батько, потім ви… Мені здається, що не в цьому її справжня вдача…

Фуміко запнулась і почервоніла. Цього разу рум’янець був яскравішим.

Уникаючи його погляду, вона опустила очі.

— Коли мама померла, вже наступного ранку я побачила її в іншому світлі: вона постала переді мною прекрасною людиною. Як ви гадаєте, це мені так здалося чи вона справді була такою?

— Коли йдеться про покійника, це неістотно.

— Мабуть, мама воліла вмерти тому, що не могла примиритися зі своїм падінням…

— Не думаю.

— Вона так страждала… Жаль було на неї дивитися…

На очах Фуміко забриніли сльози. Невже вона хотіла розповісти про любов матері до Кікудзі?

— Пам’ять про померлих — скарб наших сердець. Тож оберігаймо його все життя, — сказав Кікудзі. — А все-таки вони рано повмирали!..

Фуміко зрозуміла, що він має на увазі і її батьків.

— І ви, і я зосталися самі, — додав Кікудзі.

Несподівано власні слова навели його на думку, що спогади про пані Оота були б забарвлені в похмурі тони, якби в неї не було такої доньки, як Фуміко.

— Фуміко-сан, ви й до мого батька ставилися душевно. Так казала ваша мати…

Кікудзі нарешті висловив те, що давно крутилося на язиці. Йому здалося, що ці слова прозвучали просто й природно.

Він подумав, що настав час, коли можна одверто поговорити про любовний зв’язок батька з пані Оота, про його відвідини цього дому.

Та Фуміко зненацька низько вклонилася, торкнувшись руками татамі.

— Пробачте їй! Я так жаліла маму!.. Вона й тоді була на краю від смерті…

Не підводячи голови, вона заплакала, її плечі безсило опустилися.

Кікудзі прийшов несподівано, й Фуміко не встигла натягти шкарпетки. Тепер вона сиділа на татамі, підібгавши ноги під себе й зіщулившись у клубочок, ніби намагалась заховати босі ноги.

Її волосся звисало майже до підлоги, а на його тлі виділялася червона чашка.

Затуливши обличчя руками, Фуміко вийшла з кімнати.

Вона досить довго не поверталася.

Кікудзі не витримав і гукнув:

— Дозвольте мені піти!

Коли він вийшов у передпокій, Фуміко з’явилася з вузликом.

— Не знаю, чи буде вам зручно, але візьміть, будь ласка.

— Що це?

— «Сіно».

Кікудзі здивувався: як це вона так швидко вийняла квіти, вилила воду, витерла глечик, запакувала його в коробку й загорнула у фуросікі?

— Треба забрати неодмінно сьогодні? В ньому ж стояли квіти.

— Будь ласка, візьміть.

Кікудзі подумав, що то вона з великого смутку спішить розпрощатися з глечиком.

— Гаразд, візьму.

— Я мала б принести його вам сама, але, на жаль, не можу…

— Чому?

Фуміко не відповіла.

— Ну, бувайте здорові!

Кікудзі вже був на порозі, коли вона сказала:

— Щиро дякую, що завітали. А про маму не думайте, якомога скоріше одружіться.

— Я вас не розумію…

Кікудзі обернувся: Фуміко стояла, опустивши голову.

III

Удома Кікудзі заходився ставити в «сіно» квіти — білі троянди й бліді гвоздики.

Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.

І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.

У неділю Кікудзі подзвонив Фуміко.

— Ви все самі?

— Ага… Аж сумно.

— Не годиться сидіти дома самій.

— Може, й так…

— Навіть по телефону чути, як тихо у вашому домі.

Фуміко пирхнула.

— А якби ви запросили до себе в гості подругу?

— Боюсь, що тоді всі дізнаються про маму.

Кікудзі не знав, що відповісти.

— То ви нікуди й не виходите?

— Чому ж ні. Замикаю двері й виходжу.

— Тоді зайдіть хоч раз і до мене.

— Дякую. Днями зайду.

— Як здоров’я?

— Змарніла трохи.

— Як спите?

— Майже не сплю.

— Це вже погано!

— От уладнаю справу з будинком і, мабуть, найму кімнату в подруги…

— Як це — уладнаю?

— Думаю продати дім.

— Ваш дім?

— Атож.

— Таки вирішили продати?

— А ви вважаєте, що не варто?

— Як вам сказати… Я й сам думаю свій продати.

Фуміко мовчала.

— Алло! Алло!.. Зрештою, це не телефонна розмова. Може б, зайшли… Сьогодні неділя і я сиджу вдома.

— Гаразд…

— Знаєте, я поставив квіти у «сіно» по-європейському. Якщо завітаєте, глечик можна буде використати для чаю…

— Для чайної церемонії?

— Я не збираюсь