Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

Посолонь журився долею обох хлопців. Може, більше навіть долею Дужа. Остап вертався до свого прадому. Там його чекала рідня. А Дуж ішов у нікуди. Навіщо батьки хлопця так чинили з власним сином? Він не розумів. Був переконаний: це матінка Дужа, Дзеванна, постаралася. Вона мала неабиякий романтичний вплив на Мирослада. Попрохала, либонь, а той і не відмовився. Чим думала ця мудра жінка? І чому її чоловік Знич, батько Дужа, погодився на таке? Невже ніяк не замиряться з тим, що син у них і справді дуже особливий: безсмертний із Перемінником, однак, на жаль, без жодних талантів. Житиме вічно, звісно, якщо світ неврів не приб’є його…

Та хіба можна навчити літати мишу або рибу? Таке і з Дужем. Добрий хлопець, але справжнім позначеним йому ніколи не стати… Зітхнув.

Згадував. Це трапилося дуже давно, коли ще Посолонь був молодим і зеленим. Мирослад і Дзеванна, мама Дужа, теж були молодими і, здається, закоханими одне в одного. Хоча Мирослад не поспішав називати Дзеванну нареченою і вперто переконував усіх, що вони з першою красунею Яровороту лишень друзі. Та хіба хтось повірить у таку байку? У таку дівчину не закохається хіба сухе поліно. Струнка, світлокоса юнка з блакитними чистими очима, котра має вогняний норов, непосидющу вдачу та серце з перцем… А її володіння мистецтвом полювання не мало рівних ані в Яровороті, ані в інших світах. Вона бездоганно читала мову слідів тварин і птахів, насліпо з лука завжди потрапляла в ціль, ножем легко могла вразити серце звіра в русі… Ці таланти Посолонь вважав безглуздими, хоч і потрібними. Адже існувала купа світів, де ці навички були найпотрібнішими. Таким світом була Невридія.

Дзеванна з Миросладом відправилися туди вдосконалюватися. За якийсь час Дзеванна повернулася в Яроворот одна, сумна й невесела. Ніхто не знав, що насправді трапилося між тими двома. Яка кішка (чи, може, й котик?) між ними пробігла? Однак, чомусь Дзеванна не надто довго побивалася за Миросладом. Може, тому, що він не вертався назад і не перепрошував. Та хай там як, але заміна йому досить швидко знайшлася. І обранцем красуні Дзеванни став новий учень Храму Сонця — безсмертний Знич.

А потім почали надходити дивні чутки про таємничі можливості людей зі світу неврів. Очевидці розповідали, що мешканці цього світу вміють скидати з себе людську подобу і ставати звірами: то вовками, то ведмедями, то білками, то орлами чи соколами… При цьому зберігаючи ясність людського розуму. І навчає їх того мистецтва Вчитель Мирослад. Спочатку полохливо, а далі впевненіше безсмертні почали посилати своїх дітей на навчання до Мирослада. Правда, не всім те навчання підходило. Були випадки, що Мирослад не міг просто розбудити затаєну сутність внутрішнього звіра всередині безсмертного. А бувало й таке, що Мирослад відразу відмовлявся вчити того чи іншого учня. Йому вистачало отримати інформацію про безсмертного — хто батьки, коли народився і… Звідкись зі своїх небесних сфер чи, навпаки, земних джерел отримував Учитель Мирослад інформацію, чи ця людина має в собі вміння перевертництва. А якщо талану геть нема, то вчи не вчи — усе марно.

Мирослад лише на великі свята вертався до Яроворота. Приїздив похизуватися бездоганними талантами своїх учнів. І щоразу це вражало. Дзеванна зазвичай сиділа в першому ряді глядачів, а поруч, тримаючи дружину за руку, перебував її чоловік Знич. Посолонь знав, кому адресувалися ці всі феєричні шоу, але додому, у тепер свій світ Білих Вурдалаків Мирослад завжди повертався без Дзеванни, не полишаючи спроб підкорити серце неприступної жінки. Світом Білих Вурдалаків Невридію назвали темні, діти яких теж проходили науку в неврів. Мирослад не розрізняв світлих і темних. Усі безсмертні для нього були однаково безсмертними, тож навчав власних премудростей усіх. Чому Білих Вурдалаків — так достеменно і невідомо. Назва просто приклеїлася. Вочевидь, найбільше було перевертництва якраз такого штибу.

Як складалося особисте життя Мирослада, Посолонь не цікавився. Але одного разу той без попередження з’явився у Яровороті. Посолонь тоді у школі при Храмі набирав для себе учнів. Мирослад прийшов не один. Він привів до школи свого сина.

Юнака звали Шепотом. Мара напередодні позначила хлопця Перемінником, і Мирослад, гордий і впевнений у талантах власного дитяти, привів у Яроворот малого на навчання. Хто мати Шепота — казали різне: одні, що то сама Невра, інші, що проста смертна. Та за іронією долі діти Мирослада та Дзеванни були одного віку й опинилися в одному класі… Шепіт вважався найкращим учнем школи, Дуж — найгіршим. Пізніше, напевно, лишень Птасі вдалося Шепота обійти в талантах і можливостях.

О, як Мирослад пишався своїм сином! Порівняно з іншими учнями, особливо сином Дзеванни, той видавався чи не стовідсотковим богом. Та не можна бути аж надто зухвалим, не можна насміхатися над тими, у кому нема того, що тобі так щедро даровано. Потрібно цінувати, але не переоцінювати власні можливості. Бо всесильність завжди породжує вседозволеність. І стається лихо…

Син Мирослада Шепіт раптово змінив усе у своєму житті. Зрікся власного імені, світлого боку сили, зрікся навіть батька, прийняв філософію сірості й розчинився в ній… Що з ним і де він тепер — невідомо.

Так, Посолонь вважає, що Дзеванна особисто прохала Мирослада, аби прийняв сина у світ неврів на навчання. Зрештою, у них схоже горе. Бо Дуж для Дзеванни, сильної та вольової, теж вважається майже втраченим сином. Начебто завжди поруч, але внутрішня сутність його безлика та порожня. Але чому вона це робить зараз? Невже хтось їй таки розповів про справжнє батьківство Остапа, і вона хоче таким чином змусити Мирослада, який навчатиме «бездарного» онука та будитиме його природну сутність, спробувати «розбудити» Дужа?

Цього він, звісно, не розповість ані Остапу, якого також будуть «будити», ані тим паче Дужу, наляканому і розгубленому. Він лишень попросить Мирослада бути дуже обачним. Бо ці двоє начебто з подібними проблемами, але геть різні. Дуже світлий у своєму ставленні до світу й усього живого Остап і затюканий невдоволенням батьків Дуж. Легко вгадати, кому світ неврів відкриється швидше.

Посолонь звівся на ноги, ще раз вклонився Сварогу, пробурмотів останні слова молитви:

— Славимо мудрість твою, о Свароже, навіки!

Роззирнувся. Здаля примітив постать, яка наближалася. Впізнав Остапа, а слідком за ним, зумисне не наздоганяючи, неквапно дибав Дуж. Здивовано зауважив: Дуж був без супроводу. Посолонь сьогодні трішки хвилювався. Йому не вперше йти у світ Білих Вурдалаків, але