read-books.club » Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 114
Перейти на сторінку:
вони відчули, наскільки холодне повітря і як сильно хочеться пити. Порадившись, вони вирішили повернутися назад, на знайоме місце.

– А якщо вони нас шукатимуть? – запитував Єгор. – Як вони нас знайдуть?

– Вони нас не шукатимуть! – Слава не сумнівався в причинах вчинку військових – ті хотіли позбутись цих повільних журналістів. – У них є тепловізор, якщо б захотіли, давно б знайшли!

Спати на сирій землі цієї ночі виявилось дуже холодно.

– Який дубар, люто! – перешіптувались Тарас і Єгор.

– Люто! – погоджувалися Бєляков і Слава.

Вони крутилися і смикалися від кожного звуку, слідкували за тим, щоб ніхто не хропів, але навіть Тарас, який хропить завжди і скрізь, як трактор, цієї ночі сопів тихенько, як немовля.

– Води немає.

– Їжі немає.

– Сну немає.

Близько шостої ранку, коли вже настав світанок, вони побачили російський патруль – два солдати йшли вздовж посадки. Хлопці вирішили, що їх побачили і вже подумки приготувалися здаватися, але ні – патруль безтурботно пройшов далі. На мобільних телефонах з’явився зв’язок, і Слава по кешованій карті в навігаторі зміг установити місцеперебування – тепер хоча б стало зрозуміло, в який бік рухатись.

Десь із полів знову пролунали одиночні постріли. Звідти треба було терміново йти, і вони рушили до кінця лісосмуги, де Слава через видошукач камери оглянув околиці: дорогою їхало два бетеери під білими прапорами.

– Як думаєш, може, це наші в полон здаються? – припустив він.

– Навряд чи, – похмуро відповів Біляков. – Всіх уже або полонили, або вбили. Чуєш, бахають одиночними?

– Підемо назад, так? – стало страшно. Вони повернулися до кинутих машин, що стояли незайманими на тому ж місці, де вони в паніці залишили їх учора вранці.

Журналісти швидко переговорили телефоном із родичами, редактором телеканалу і військовими – зв’язок працював добре. Військові дозволили взяти машину і порадили вибиратися в бік Комсомольського. В машині генерала Хомчака, що належала Міністерству оборони, про що свідчив відповідний техталон, знайшлося трохи води, їжі, трилітрова банка червоного вина, два травматичні пістолети, сувенірні ножі і великий ефектний штик-ніж. Поруч у посадці вони побачили купу розкиданої зброї – автомати і гранатомети. Зброю вони не чіпали, зате сьорбнули вина, яке на голодний шлунок відразу ж гарненько подіяло. Але найдивніша знахідка їх чекала зовні – прямо на «торпеді», на видному місці, лежала особиста рація командувача «Сектором Б» генерала Хомчака. Він залишив її тут, просто кинув. У міні-автобусі Берези були прострелені всі чотири шини, зате від нього був ключ – Слава ще вчора ввечері, підкоряючись рефлексу, передбачливо витяг його із замка запалювання і заховав у кишені. Єгор дістав білий прапор, який заготовив за вказівкою Берези ще при виході з Многопілля, і виставив у вікно.

– Будемо вибиратися якось, – запропонував Слава. – Ми – люди не військові, за місцевих, звичайно, не проканаємо, але корочки свої журналістські будемо показувати, може й допоможе…

– А я? – запитав Біляков. Він стояв у військовій формі, Слава якось не звернув уваги на цей факт.

– На, приміряй! – Єгор дістав із рюкзака свої запасні штани і футболку.

За кермо сів Біляков. Він знав цю машину, як рідну, і завів із півоберта. «…Синку Божий позаду, янголи по сторонах… янголи по сторонах…» Неспішно вони виїхали з кущів уздовж лісосмуги в бік дороги, Слава ввімкнув на мобільному телефоні навігатор, який відразу ж визначив напрям руху. Але Біляков, вочевидь, не прийшовши до тями після вчорашніх подій, замість того, щоб одразу виїхати на дорогу, різко повернув кермо праворуч, у поле, і через кілька десятків метрів машина наскочила на величезну каменюку і зависла на ній переднім мостом, скажено обертаючи колесами.

– Б…! – це все, що зміг видавити з себе Слава. – Домкрат давай! – машину підвели, і Біляков здав задом і зняв автобус із перешкоди.

Вони швидко помчали випаленим полем, повз розбиту вчора українську техніку, але, очевидно, не розрахувавши кута спуску на дорогу, при з’їзді уперлися бампером в асфальт і знову застрягли.

– Б…! – сказав Слава і здивовано глянув на водія.

– За нами біжать, – тихо прошепотів Єгор, розглядаючи фігурки з автоматами в бічне дзеркало.

Їх оточило щонайменше п’ятнадцять солдат:

– Виходьте! Швидко!

– Ми журналісти, – спробував заговорити Слава, виходячи з піднятими руками, – ми не військові!

Однак в автобусі вже знайшли карту з позначеними бойовими позиціями, залишену там кимось із командирів, і бойову гранату.

– Та які ж ви журналісти? Ви – диверсанти!

Їх вишукували в ряд, наказали зняти бронежилети і взяли на приціли автоматів.

– Ми не диверсанти, – спробував ще раз переконати солдатів Слава. – Машина – не наша, речі теж не наші!

Солдати розсміялися:

– Ставайте на коліна, – хлопці опустилися на асфальт. – Звідки ви приїхали?

Слава махнув рукою у бік посадки:

– Звідти.

– Можеш на карті показати?

Тут навіщось у розмову вліз оператор, який до того весь час мовчав:

– Так! – вигукнув він радісно.

– А, так ти і по картах орієнтуватися вмієш! – здивувалися солдати. Очевидно, в їх підрозділах це вважалося великим мистецтвом. – Ми зараз перевіримо, які ви журналісти.

По черзі, нахилившись до кожного, вони запитали адресу редакції. Ні Єгор, ні Тарас, ні, тим більше, Слава, який на «Еспресо ТБ» ніколи не працював, адреси редакції не знали.

Солдати заусміхалися:

– Щось хрінові з вас диверсанти!

– Та ось подивіться, звідки ми приїхали! – Слава тицьнув карту з навігатора, але та не призвела жодного ефекту на солдатів, зате телефони вмить відібрали і викинули в водоймище.

Полонених ретельно обшукали і трохи поштовхали, але швидше для порядку. Слава похвалив себе за те, що вранці витяг карту пам’яті з відеокамери і заховав у кросівок. Замість неї він вставив у камеру нову, на яку відзняв сьогодні вранці декілька хвилин всього підряд.

– Це що, весь відзнятий матеріал? – запитав офіцер.

– Так. Більше нічого не встиг.

Що робити з такими полоненими, росіяни не знали. Ситуація, напевне, для них виявилася позаштатною, і вони не мали відповідних інструкцій. Солдати охороняли блокпост на перехресті, вільного транспорту, щоб відвести полонених до якого-небудь ефесбешника, не мали, серйозних звинувачень висунути не могли, та й, імовірно, не дуже й хотіли.

У російському походженні військовослужбовців без шевронів та погон полоненим сумніватись не доводилось. Виявляється, при близькому спілкуванні їх поведінка, манера спілкування, обличчя настільки відрізняються від українців, що переплутати неможливо за жодних обставин. Солдати трохи ще покопирсалися в речах затриманих, після чого посадили їх у коло біля дороги і приставили охоронців. Слава спочатку попросив одну сигарету, потім другу, потім помалу почав розповідати про себе і своїх товаришів: хто такі, як сюди потрапили і тому подібне, пропускаючи, звісно, моменти, пов’язані з українською армією.

1 ... 46 47 48 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"