Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

України до ЄС, НАТО, інших європейських інституцій, крім ще недостатнього рівня економічного і демократичного розвитку, не може бути»[424]. Ратував В’ячеслав Чорновіл і за зміну ставлення української громадськості до євроатлантичних структур, розвінчував колишні ідеологеми, заперечував поширену думку, мовляв, у Європі нас не чекають. Навпаки, заявляв він, там сподіваються на Україну як на надійного партнера, який чітко визначився зі своїм зовнішньополітичним курсом та провадить послідовну діяльність у цьому напрямку.

У Європі впродовж 1990-х років, хоча й повільно, зростало усвідомлення значення України для загальноєвропейських інтеграційних процесів і безпеки. У 1997 році міністр закордонних справ Великої Британії визначив майбутні межі НАТО по лінії східних кордонів України. У провідних країнах Європи і США визнавали обґрунтованість стурбованості України з приводу загрози своїй безпеці з боку східного сусіда. У розмові з В’ячеславом Чорноволом голова представництва Комісії Європейського Союзу в Україні Луїс Морено Абаті запевнив: «Ми сказали російському урядові, що кордони України є непорушними і що вона є незалежною державою. Ми намагаємося тепер створювати нову систему відносин у світі, хоч як би це не задовольняло в чомусь Росію. Якщо вона припуститься помилки у відносинах з Україною і це викличе наше незадоволення, ЄС негайно припинить з Росією будь-які економічні зв’язки»[425]. «Тільки ми тоді вже не матимемо незалежності, – відповів рухівський лідер. – А щодо гарантій нашої безпеки згідно з тристоронньою московською заявою, то в історії ми вже мали подібні випадки, скажімо, Мюнхен 1936 року…»[426] Про нерішучість Заходу у стримуванні агресивних дій Росії щодо сусідів В’ячеславу Чорноволу доводилося повторювати неодноразово. Він закликав західних партнерів як гарантів безпеки України виконати свої зобов’язання, коли російський парламент усупереч підписаним угодам і наданим гарантіям зазіхав на територіальну цілісність України. Однак західні лідери не поспішали, оскільки не хотіли визнавати нереальними свої сподівання на демократизацію Росії, намагалися відкорегувати відповідно до нових імперських планів Росії свою політику щодо неї. Тим самим вони заохочували Кремль до чергових агресивних дій проти сусідів. «Коли ми під тиском Росії та Заходу поспішно роззброювалися, – наголошував В’ячеслав Чорновіл, – вивозячи ядерні боєзапаси в Росію, нам давали щедрі гарантії нашої безпеки, недоторканності й неподільності нашої території. Який з Росії гарант, ясно. Але чому мовчить Америка, інші держави західної демократії? Адже самого тільки економічного тиску, наприклад призупинення щедрого кредитування розваленої російської економіки, було б достатньо, щоб просвітлити затуманені мізки потенційних агресорів»[427]. Задля економічних преференцій Заходу було вигідно «заговорити» питання, зробити кілька заяв, але не більше. В’ячеслав Чорновіл не міг змиритися з цим, наполегливо закликав Захід підтримати інтеграційні прагнення України.

У першій половині 1990-х років В’ячеслав Чорновіл був одним із лобістів вступу України до Ради Європи. Членство у цій організації він розглядав як вагомий етап утвердження України серед європейської спільноти держав. Сподівався, що суб’єктність України у Раді Європи дасть змогу певною мірою убезпечитися від зовнішніх і внутрішніх потрясінь[428].

В’ячеслав Чорновіл був прихильником і популяризатором ідеї Балто-Чорноморської співдружності країн, до якої могли б увійти посткомуністичні держави Центральної і Східної Європи. Ці країни перебували приблизно на однаковому рівні розвитку – усі вони були вихідцями з колишнього комуністичного табору, а отже, мали спільні проблеми і були зацікавлені в налагодженні взаємодопомоги, взаємному вивченні досвіду долання важкого переходу від тоталітарної системи до демократії, адже через певну специфіку не всі рекомендації Заходу були придатними для використання в цих країнах. Відповідно, на думку В’ячеслава Чорновола, утворення Міжмор’я чи Балто-Чорноморської дуги могло б допомогти краще використати досвід одне одного, а за необхідності – об’єднати зусилля, в тому числі дипломатичні, для взаємного захисту[429]. Ця співдружність також мала б сприяти інтеграції зазначених країн до європейських структур. Передбачалося, що співпраця і взаємопідтримка допоможуть ліквідувати колишні негативні стереотипи, налагодити непрості в минулому відносини між народами.

У своїх зовнішньополітичних візіях В’ячеслав Чорновіл вважав неприйнятним повернення України до тоталітаризму й відновлення Російської імперії з її одвічним військовим протистоянням із Заходом. Він послідовно відстоював участь України в загальноєвропейському інтеграційному процесі, наполягав на неможливості побудувати успішне майбутнє європейської спільноти та стабільний безпековий простір у Європі без України.

Післямова

Складно переоцінити роль В’ячеслава Чорновола в українській історії другої половини ХХ століття. По суті, жодної не розв’язаної в Україні проблеми не обходила своєю увагою ця непересічна людина. Такій енергії і працьовитості може позаздрити кожен. В’ячеслав Чорновіл був локомотивом починань, перетворень і змін суспільної свідомості, політичних та соціально-економічних відносин. Часом він помилявся, проте завжди правильно вибудовував стратегію власної діяльності, розвитку визвольного руху й держави.

У часи, коли багато хто з безнадії опустив руки, В’ячеслав Чорновіл згуртовував однодумців, заснував легендарний підпільний журнал «Український вісник», у 1970-х роках створив першу українську правозахисну організацію, був «зеківським генералом» в ув’язненні, наприкінці 1980-х ініціював формування впливової радикальної політичної спілки, першим із українських політв’язнів очолив обласну раду в «імперії зла».

Програш демократичними силами президентських виборів 1991 року не дав змоги В’ячеславу Чорноволу стати головним будівничим Української держави, що, безумовно, спричинило стагнацію українського державотворення в 1990-х роках. Посівши друге місце на президентських перегонах, він узяв на себе місію виразника ідей опозиційно налаштованих до так званої «нової влади» людей. Упродовж довгих років В’ячеслав Чорновіл був поборником консолідації національно-демократичних сил.

Його життя було в нестримному русі. Доля розпорядилася так, що й організація, яку В’ячеслав Чорновіл очолював, називалася Рух, і земне його життя урвалося під час руху…

Примітки

1

Сорока М. В’ячеслав Чорновіл / М. Сорока // Пам’ять століть. – 1997. – № 2. – С. 36. (Тут і далі прим. авт., якщо не вказано інше.)

2

Постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідки» від 30 червня 1956 р. // Радянська освіта. – 1956. – 7 липня.

3

Чорновол В. Воспитание украинского федералиста / В. Чорновол // Век ХХ и мир. – 1992. – № 2. – С. 27.

4

Від упорядника [Валентина Чорновіл] // Чорновіл В. Твори: в 10 томах / Упоряд. В. Чорновіл; передм. Л. Танюка. – К.: Смолоскип, 2003. – Т. 2. – С. 15.

5

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 24, спр. 6160, арк. 43–44; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 68805ФП, т. 14, арк. 154.

6

Останнє слово В. Чорновола на суді 08.07.1966 р. // Чорновіл В. Твори: в 10 томах / Упоряд. В. Чорновіл; передм. Л. Танюка. – К.: Смолоскип, 2003. – Т. 2. – С. 210.

7

ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 1, арк. 80–82; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 58; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 74; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 41, т. 3, арк. 77–78.