Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Не менш жорсткими планувалося зробити засоби боротьби з невиходами на роботу. 5 червня Раднарком УСРР увів у дію на території України постанову РНК РСФРР «Про боротьбу з прогулами». Прогулом визначалася «неявка на роботу без правних підстав». За перший день прогулу знімалося 15 %, за другий і третій — додатково 25 % та 60 % місячної премії. При цьому робітник повинен був відробити прогули в надурочний час або в святкові дні і ця робота не обов'язково мала бути за спеціальністю. Прогул більше 3 днів тягнув за собою передавання справи в дисциплінарний суд як саботаж. Особи, «котрі ухиляються від обов'язку відробити прогул, підлягають ув'язненню в концентраційний табір». Проблему «догляду за табельною реєстрацією виходів на працю» поклали на керівників підприємств, які могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності у випадку «виявлення неправильностей» комісіями з трудової повинності. Законною підставою для неявки була довідка від лікарів, причому список осіб, яких уповноважували давати такі довідки, зазначався окремо.

Поряд із примусово-репресивними методами залучення до праці влада активно використовувала й агітаційно-пропагандистські. Була розгорнута масована ідеологічна кампанія, покликана запевнити робітників у тому, що націоналізовані підприємства, на яких вони працюють — це загальнонародне, в тому числі і їх власне надбання. Влаштовувалися урочисті вшановування ветеранів праці, відбувалося широко висвітлюване в пресі переселення робітників у буржуазні квартали. Одним із практичних наслідків такої кампанії стало поширення так званих комуністичних «суботників» та «недільників» — безоплатної громадсько-корисної праці в понадурочний час. Приміром, на українських залізницях у другій половині 1920 р. відбулося 1179 суботників та недільників, у яких узяли участь 210 тис. робітників.

Ці поняття, насамперед «суботник», увійшли в суспільний лексикон і дожили до наших часів. У період першого ж комуністичного штурму з пропагандистською метою до участі в суботниках залучалися навіть найвищі компартійно-радянські керманичі. Добре відомою, в тому числі і завдяки серії анекдотів на тему «Ленін і колода», є участь у суботниках «вождя світового пролетаріату». Керівники УСРР та КП(б)У теж неодноразово виходили на такі заходи, про що, звичайно, тоді широко повідомлялося у пресі. Мало того, фактор суботника було навіть використано у внутрішньопартійній боротьбі в Україні. На початку березня 1920 р. з подачі представника децистів Рафаїла (Фарбмана) у газеті, попри пряму заборону ЦК КП(б)У, була оприлюднена інформація про відсутність на цьому заході голови РНК УСРР X. Раковського та наркома продовольства М. Владимирова. Це мало істотний вплив на настрої рядових партійців Харкова, які при виборі делегатів на Всеукраїнську партійну конференцію віддали перевагу прихильникам децистів. Щоправда, самого Рафаїла після цього було негайно відряджено на працю за межі Харкова.

З намірами залучити населення до «громадсько-корисної праці» пов'язане і зникнення у правовому полі такого поняття, як «в'язниця». 18 квітня 1920 р. була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР «Про скасування поділу в'язниць на роди за важкістю кари та зміну їхньої назви на „бупри“ — будинки примусової праці». 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну в судових вироках слів «замкнення в тюрьмі», яких «на території УСРР не існує» на «примусові роботи з позбавленням свободи». У законодавство було введено таке поняття, як «трудове дезертирство», покарання за яке постійно шліфувалося і вдосконалювалося, а тлумачення самого поняття — розширювалося.

Протягом 1920 р. створювалися різного рівня комісії з боротьби з дезертирством, оголошувалися «трудові мобілізації», призначалася мілітаризація тих чи інших установ тощо. За введеною у дію 31 січня 1921 р. постановою РНК УСРР трудовими дезертирами вважалися навіть ті особи, які, приховавши свою спеціальність, працюють в іншому місці. Комітети праці мали право заарештовувати таких дезертирів на 2 тижні або передавати в штрафні трудові частини на термін до 6 місяців, а у випадку «зловмисного труддезертирства передавати судові ревтрибуналу». Постанови про застосування трудової повинності видавалися включно до березня 1921 р., коли було ухвалено рішення про підвищення до 55 років віку чоловіків, які їй підлягають, про використання військових частин для проведення весняної польової кампанії тощо. Та врешті-решт компартійне керівництво усвідомило, що принаймні на тогочасному етапі загальна примусовість праці веде у безвихідь.

Попри всю економічну безперспективність курсу на примусову працю в місті комуністична влада мала істотну підтримку. Підстави для цього справді були, адже влада взяла на себе роль годувальника міста. Якщо держава примушувала до праці й через заборону вільної торгівлі забрала можливість щось придбати на вільному ринку, то вона тим самим брала на себе зобов'язання якимось чином забезпечувати життєдіяльність своїх підлеглих. Тим більше, що гроші з часом дедалі більше втрачали свою вартість, а Наркомат фінансів «перетворився на орган, який постачав грошові знаки, як Наркомпрод був органом, що постачає продовольство».

Ефект емісії щороку знижувався, і у всеросійських масштабах за тогочасними підрахунками вона дала прибутку 1920 р. 186 млн руб. золотом, тоді як 1919 р. — 386 млн руб., а 1918 р. — 525 млн руб. Незважаючи на колосальну емісію (лише за 1920 р. номінальна вартість грошових знаків в обігу зросла з 225 млрд до 1 трлн 168 млрд) вартість усіх грошей у золотому обрахунку, які були в обігу на 1 січня 1921 р., становила 44 млн руб. Емісійний вид податку перестав давати вагомі результати. Частка грошових податків у прибутках держави (звичайно, у всеросійському масштабі) 1920 р. становила 0,2 %.

У грудні 1920 р. в Наркомфіні РСФРР розгорнулася підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі з С. Струміліним готувала пропозиції щодо заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Документ, що розроблявся, назвали так: «Декрет РНК про трудову одиницю обліку в державному господарстві РСФРР». Інша комісія одержала завдання розробити заходи щодо скасування грошових податків. Вивчаючи представлений проект декрету, В. Ленін у цілому схвалив його і зауважив, що перехід до безгрошового продуктообміну є незаперечними.

Протягом 1920 — березня 1921 р. було ухвалено чимало постанов, які крок за кроком наближали суспільство до прямого комуністичного розподілу. Обмеження, а потім і ліквідація торгівлі та перехід у відносинах із селом на примусові заготівлі продуктів спричинили проблеми у забезпеченні харчами жителів міст. Системне її вирішення було започатковане декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. «Про введення єдиної трудової пайки в містах і промислових центрах УСРР», виконуючи яку Наркомпрод УСРР 24 квітня ухвалив постанову «Про норми постачання населення міст і промислових осередків». Норми постачання коливалися від 7,5 ф. (1 російський фунт = 0,4095 кг) печеного