Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Та й яких – привабливіших обставин міг бажати Дмитро? Пахуче сіно, що його місяць обсипав крізь щілини сріблястими світляками, і тоді вся постеля видавалася з коштовного шовку. Коли промінь місяця спадав на обличчя Марти – воно було таке казково прекрасне, яке могло воно бути тільки в давньої німфи Ехо. Він шепотів: «Люблю, люблю», – тим часом, як Марта, пригортаючи, казала: «Ти ж будеш колись багатий… Ти не забудеш мене?» І Дмитро раював до того часу, поки дядина не запропонувала Марті вийти з двору за сороміцьку поведінку. Дмитро запротестував. Тоді дядько показав рукою вслід за Мартою.

Ситуація вимагала спритності й завзяття. Дмитро виховувався на гуманістах і тому не міг залишити Марту напризволяще. Він подався до міста й за допомогою батьків своїх гімназійних товаришів влаштувався за писаря в одному з гетьманських полків. Марта була йому вірна й не відставала в його подорожі. Дмитро вже сподівався зробити кар’єру службовця, як несподіване повстання змінило напрям його думок.

Дмитро завіз Марту з бурхливого міста в затишок до батька, маючи намір кинутись у вир соціяльної революції, але батько зовсім інакше поставився до подій у синовому житті. Батько ніяк не міг погодитись, що його освічений син одружився з «простою»! В цьому була образа його надій і марнотратство покладених на вчення коштів. З помсти батько одрікся Дмитра, давши йому за селом десятину поля, де й сьогодні світить ребрами незакінчена хатина.

Соціяльна революція не прийняла Дмитра в рахунок. Його, як учасника гетьманської армії, позбавили права виборчого голосу й не дали й клаптя землі. Дмитро став на своєму виселку якимось відлюдьком, що, проте, ніколи, здавалось, не губив ясної думки й веселої вдачі.

– Ну, а як там Іван, скоро інженіром буде? – допитується Дмитро й глузливо акцентує на слові «інженір».

– Того чорт не взяв. Вже закінчив робфак, а на осінь, кажуть, переходить в інститут, – гірким пригаром спльовує Корній.

З лиця Дмитрові поволі зсовується іронія, воно сіріє, очи мутнішають. Дмитро глибоко затягається махряком:

– Та-а-к!..

– Н-да-а!.. – замислено відповідає Корній в унісон і раптом схоплюється: – Сиджу, а там варта жде. Бувай!..

Дмитро похмуро нахиляється до в’язки.

До лісу почервонів кашкет, а стежкою на виселки почовгала старцювата постать Дмитра, що раз по раз ховалась між житами, вгинаючись, чи від ваги, чи від думок, що морщили йому чоло.

Навкруги так само цвіло сонце, синіли волошки, співали жайворонки.

2

Тільки що Дмитро полегшено зідхнув, випроставши спину, як з хати на двір вибігла Марта, очи їй світилися лихими іскорками, звисали пасма волосся і все її жовтаве лице тепер зчорніло від люті, бліді губи здригнулися й з них вирвався верескливий крик:

– Де ти на мене вискіпався? Щоб тебе була земля завалила, щоб тебе грім прибив…

– Чого ти, навіжена? – підвів великі очи Дмитро.

– Скільки тобі казала, скільки просила: «полагодь хлівця»! Так ні ж, ледащо чортове! Тепер шукай вітра в полі. В безвість забігло.

– Порося? – здивовано перепитав Дмитро.

– А який же чорт ще в тебе вдержиться, як поросяти ніде зачинити?

– Тільки не кип’ятись. Не кип’ятись, я тебе прошу!

Дмитро починав сердитись. Він підійшов до хлівця й з виразом детектива почав оглядати діру, що крізь неї втік в’язень…

Безперечно підкоп. Порося рило вже не перший день. Хіба це не справа господині стежити за його поведінкою? Де її очи були? Чого вона репетує?

Дмитро мав відповісти їй належним тоном, але, пригадавши раду мудрого філософа порахувати до ста, посміхнувся. Власне тут і двісті не допоможе, коли не поставитися тверезо.

– Та чорт його не візьме! Десь, мабуть, лазить поблизу в житі, – мовив він спокійно.

– Бодай ти вже на стіну ліз, як я облазила всі хуторі, всі жита…

Справа серйозна. Дмитро замислився, але відчув, що в такому стані він не здатний до чогось домислитись. Йому пересохло горло й так же нестерпно пекло сонце. Дмитро переступив поріг, випив келих холодної води й тільки тоді помітив, що в хаті на долівці плаче мала Тетянка.

– Чого ти валяєшся? Встань…

Але Тетянка виривалася йому з рук і ще з більшим криком припадала до землі:

– Ї-і-сти!..

– Дай же їй що-небудь, – звернувся Дмитро до Марти, що невідступно вичитувала його.

– А якого рожна я