Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Дмитро й Корній – це друзі дитинства і навіть молочні брати. Їх матері були сусідками, і бувало часто, коли Мотря йшла до міста, то лишала на Марину годувати свого Дмитра, а натомість, коли хворіла Марина, Мотря годувала її Корнія. Святкуючи, обидві матері сходились, пускали на землю своїх пестунів, плекали для них найрожевіше майбутнє. Обидва хлопці повзали поруч, зчеплювалися руками, пізніше спиналися на ноги, щоб дістати один одного за чуба, але в цьому герці міцніла їхня дружба.

У Дмитра й Корнія ціла нивка спогадів від кожної пори року, коли помирившись, вони та ще їх одноліток Іван Затула, паласували огірки, полювали на тічки собак, ловили снігурів, палили бадилля…

Це була найщасливіша доба дитинства, доба безоглядних дикунів-мисливців. Пізніше – скотарський період і період залучення до культурного життя – школа. До обох цих явищ хлопці ставились, як до неминучої кари, що її вони мусять покутувати за те, що колись дарма їли хліб та пили материнське молоко. Обов’язки, що їх з кожним роком набиралось все більше, отруювали хлопцям існування, виснажували їх грайливу дитячу вдачу й нахиляли до практичного розумування.

Так, закінчивши сільську школу, обидва товариші дійшли висновку: щоб досягти добробуту – треба бути вченими. Обидва намагались «вибитись в люди», але пощастило тільки Дмитрові. Він, завдяки тому, що батько його щороку возив картоплю директорові, вступив до гімназії, а Корній, що втратив батька, мусів залишатися вдома відповідальним господарем.

Дмитро добре почував, що серед гімназійного товариства він ґава в павиному пір’ї, дарма що йому прищепили ім’я бога-хлібороба Дагона. Але й Дмитро на всякі приклади був спритний і взагалі мав репутацію «крамольника»: гімназійний каптанець горло тисне, казав він.

Зате підчас літніх вакацій Дмитро розхристувався й разом з Корнієм намагався надолужити перерване безтурботне дитинство. Коли почалась війна і більшу частину хлопців на селі мобілізували, Дмитро з Корнієм стали першими парубками на селі. Тоді Дмитро ретельно одвідував досвітки й пропагував ідеї народництва.

На початок революції в селі Тишках був уже гурток активістів, що прийняв революцію, як романтичний епізод, і просвітянська сцена стала ареною вияву цих романтичних настроїв. Але незабаром Дмитро пересвідчився, що замало бути актором, щоб зберегти здобутки революції. В цьому гетьманські карні загони переконали багатьох скептиків. Щоб уникнути їх перекональних аргументів, тишківські активісти – Дмитро, Корній та Іван Затула рушили з села.

Це був шлях, затуманений безвістю. Всі три напружували мізки: куди йти, якої тактики дотримуватись?.. Дійшовши до роздоріжжя, де оце зараз сидять, всі троє пересварились. Корній рушив під ліс, де його коханка Параска жала жито, Дмитро пішов на роботу до свого багатого дядька, що жив за тридцять верстов, а Іван, що не мав ані коханої, ані родичів поблизу, попростував шляхом у безвість. За ним вітер швидко замів сліди на піску, і простори поглинули його, як води моря.

Корній оселився в лісі. Давно вже не знав він такого гулящого життя, як тоді. Навколо лісу – жнива, спека, а Корній лежить цілими днями в кущах над струмком, слухає пісень пташок, вирішує «проблеми». Ось з води піднесла голову жаба й застигла на сонці скляним поглядом.

«Про що вона думає?» – замислюється Корній, і питання набирає для нього такої «проблемної» глибини, що в нього він заглиблюється на цілий день, аж поки не звечоріє. Тоді Корній виходить на узлісся, де його чекає Параска з серпами. Оповитий вечірньою імлою ліс навертав Коржеві почуття до життя пралісу. Корній ставав безвідповідальним дикуном зо всіма його бажаннями. Вже пізно вночі повертався він вглиб лісу з виразом задоволеного самця, ладного все ламати на своєму шляху. Та незабаром Параска почала нагадувати Корнієві, що він походить з цивілізованого суспільства і що в тому суспільстві його і її репутація змінюється в міру того, як змінюється її дівочий стан. Вона чесна дівка, і якщо Корній не думає її брати, вона не буде більше з ним зустрічатись і носити йому їсти. Корній присягався всіма зворотами свого язика, що любить Параску, як самого себе, й що він не хоче залишитись без їжі.

Легалізувавшись, Корній дійсно додержав свого слова і в подяку Парасці за послугу привів її з музиками до своєї хати, де її зустріла Корнієва мати, два менші брати і три сестрі. До цього гурту Параска скоро вкинула і своє немовля, а за рік – друге. Хата перетворилась у содом. Кінець кінцем, Корній побив матір і жінку, перебудував на виселку з комори хату й почав жити незалежним господарем.

Вийде на двір – серце тішиться! Його власна хата, його кури, його жито. Ще б хлівця та клуню, та коня, та корову… Щороку Корній продавав жито, щовесни сидів без хліба, а клуні й досі нема. Цієї весни думав розживеться – став за міліціонера в районі, – коли на! Параска знову вагітна…

Корній жовчно сміється, спльовуючи гіркий пригар махряку.

Дмитрові стає прикро, але він не може признатись товаришеві, що теж у дурнях залишився. Дмитро регочеться. Що зробив, те зробив!

Опинившись у свого дядька, Дмитро кілька днів погостював, а далі став за звичайного робітника. Його роля нічим не відрізнялася від ролі дядькової наймички Марти. Він разом з нею жав, в’язав, возив снопи, а вночі разом спали в клуні. Дмитро не нарікав ані на гетьманський переворот, ані на службу в дядька. Медовий місяць буває приємний у всяких обставинах.