Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не кажи гоп, поки не перескочиш! — суворо припинив недоречні веселощі брат Іов. — Крові тобі мало? Буде ще крові…

Також легко було взято і Замкову гору, яку ніхто боронити і не збирався. Узяти Київ — це узяти Верхнє місто, а то вже зовсім інша справа.

Навколо Верхнього міста розливалося море страшних прибульців. Раніш небачені жахливі горбаті звірі тягнули за собою вози. Звірі голосно й люто кричали, величезні не змащені колеса пронизливо рипіли. У страшних звірах Петько впізнав верблюдів.

— Верблюди, — неголосно сказав він.

— Як ти сказав? — здивувався брат Іов.

— Верблюди, — повторив Петько.

— Вельблюди[84] — поправив його брат Іов, а сам подумав, як багато отрок відає того, про що відати не може. Він сам бачив цих дивовижних тварин лише одного разу, ще коли був гриднем князевим, але звідки про вельблюдів міг взнати сей малолітній отрок? Дивовижа!

Вершники на рудих невисоких конях носилися від хати до хати.

— Нехристі… Бесермени… — шепотів брат Іов. — Бути великій крові… Вони чекати не будуть, як тільки приготуються — одразу вдарять.

— Звідки знаєте? — запитав Петько.

— Бачиш, скільки їх? А коні? А вельблюди? Їх же усіх кормихати потрібно. А зараз не літо зелене! Бачиш, хат майже не палять! А чому? Дахи з соломи, а солома — корм. Усе зжеруть, чим годувати тоді усю цю ораву? Ні… їм на одному місці довго стояти не можна.

Як на підтвердження слів брата Іова, від Лядських воріт[85] з боку Перевісіща[86] пролунав приглушений відстанню неголосний шум.

— Чуєш? — мотнув головою у той бік монах. — А я про що сказав?

Але брат Іов помилився. Татари і не думали брати таке велике і добре укріплене місто з ходу, але і часу не гаяли. Шум викликав зовсім не напад татар, а перший камінь, кинутий метальною машиною у бік міста.

Унизу розстилався засипаний снігом ліс. Біля стіни чорнів величезний рів глибиною метрів п'ять із прямовисними схилами. Ще далі сіріло невеличке озерце, з якого витікав широкий струмок. На березі озерця татари встановили кілька чудернацьких машин. Від одної з них у різні боки розбіглися люди.

Довгий важіль нагадував велику ложку. Важіль різко метнувся нагору, з нього вилетів здоровий камінь і за мить вдарився у стіну поряд з воротами. Удар був такої сили, що усіх, хто був у цей час на мурі, підкинуло.

— Нічого собі! — пробурмотів Петько.

А у повітрі вже летів другий камінь, кинутий іншою метальною машиною. Штурм завирував.

* * *

Ратибор виїхав на узлісся й одразу примусив коня позадкувати. Ліворуч і праворуч, куди сягало око, метушились татари. «Он воно як… — розгубився він. — Не встиг!»

Ратибор дочекався сутінків і лише потому обережно виїхав з лісу. Кінь ворушив вухами і не бажав іти у темряву. Воїн погладив вірного друга по гриві:

— Нуж-бо, Милку, давай! Не лякайся… Давай…

Кінь хропнув і зробив перший обережний крок уперед. Далеко попереду Ратибор розглядів слабий жовтий вогник багаття і скерував коня до нього. Не доїжджаючи метрів п’ятдесят, він спішився, накинув вуздечку на темний кущ і крадькома рушив уперед. Біля вогнища грілися троє татар. Двоє спали, а один підтримував вогонь. Гріючи руки над вогнищем, він із заплющеними очима наспівував щось тужливе та сумне. Татарин був вдягнений у шапку з овчини, кожушок та гостроносі чоботи. Ратибор витяг захалявний ніж і причаївся. Довго чекати не довелося. Татарин підвівся і зробив три кроки у темряву, щоб узяти дров для вогнища. У багряних відблисках метнулася темна блискавка.

Зранку десятник, прийшовши перевіряти охорону, знайшов три холодних трупи, один з котрих, базікало та веселун Узей, був роззутий і роздягнений.

Розділ 20. Політика в чистому вигляді

Наступною була планета, де стояв буй вісімсот двадцять два.

— Мені навіть думати не хочеться, що буде, якщо ми не знайдемо Маняму Корпураму, — Мозя похитав головою, — ти хоч уявляєш, як йому зараз? Один, невідомо де…

— Не скигли раніш, ніж треба! — припинив Мозіні балачки Флоквел, — краще давай до справи. Що там у довіднику?

Мозя тицьнув пальцем у клавіатуру комунікатора:

— Умовно-розумна, маса один і один, сила тяжіння приблизно така ж… Склад атмосфери придатний… Планета як планета. Не вказано лише, наскільки умовно-розумні її забруднили.

— Сподіваємося на краще! — підсумував розмову Флоквел, — ходімо, чи що?

На новій планеті було темно. Чорну безодню неба, всіяну зорями, зрідка пронизували прочерки метеоритів. Темряву ледь підсвічувала велика тьмяна куля, що висіла високо у небі.

— Невже не можна придумати щось яскравіше? — незадоволено пробурмотів Мозя.

Флоквел засміявся:

— Це ж не ліхтар, дурень! Це Небесне тіло! Яскравіше… Супутник планети Земля, зветься Місяцем, зрозумів? За розміром п’ятий з усіх природних супутників у цій Сонячній системі.

— Може, Маняму туди занесло? — припустив Мозя.

— Ні, — впевнено відповів Флоквел, — там немає атмосфери, отже, буй там не ставився. Буї — він ткнув пальцем у камінь і завмер, — агов, Мозю! Тут щось написано! Нумо, посвіти ліхтарем.

Мозя присвітив комунікатором і першим загорлав:

— Він тут! Ми його знайшли! Це його номер!

— Ну, нарешті! — Флоквел з полегшенням зітхнув, а Мозя вже набирав на комунікаторі номер:

— Зараз ми його знайдемо, і додому! Уф-ф…

— Зачекай, — Флоквел накрив комунікатор долонею.

— У чому справа? — здивувався Мозя.

— Треба не просто забрати Маняму, а грамотно здійснити маневр виводу голушкоїда з можливо складної ситуації. Звідки ти знаєш, де він і що зараз робить? На радощах усі настанови забув?

— Маєш рацію. Чекаємо до ранку… Але ж додому хочеться!

— А що поробиш? Маємо чекати.

Вони знову забралися у буй, там хоча б було не так прохолодно. Якось прилаштувались та задрімали. Першим прокинувся Мозя й визирнув назовні.

— Агов, Флоке! Давно вже день на вулиці! Давай з Манямою зв'язуватися!

Перш ніж вилізти з бую, уважно роззирнулися навкруги. Поблизу нікого не було. Флоквел увімкнув комунікатор та набрав номер Манями. Почекав трохи, а потім спробував ще раз.

— Ну що? — поцікавився Мозя.

— Тут немає зв’язку.

— Не може бути!

— Чому ні? Адже буй несправний, ти що, забув?

— На що ж вони чекають? Ну, я цьому Саткесу! Ну, я цьому майстру і усьому управлінню переміщень!.. — Мозя розлютився не на жарт. Якби Саткес попав би зараз йому під гарячу руку, то отримав би, мабуть, по повній!

— Заспокойся, Мозю Усе правильно. Зараз буй чіпати не можна! А якщо зміняться часові показники? Тоді знайти Маняму буде значно важче, а то й взагалі неможливо. Спробуй шукати хлопця, якщо він загубився у часі! Так що усе