read-books.club » Сучасна проза » Нічний репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Нічний репортер"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нічний репортер" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 46 47 48 ... 52
Перейти на сторінку:
його позбутися.

— Не тільки. Ще відібрати віллу.

— А що тут поганого?

— Нє, нічого. Але, знаєш, часом я люблю собі такво складати докупи два і два, три і три, штири і штири... цікаві комбінації виходять. Мене цікавить, чому твій Янек ні до чого не признався, хоча мої хлопці робили над ним такі досліди, що бігме ведмідь уже б визнав, що він насправді папуга. А він чомусь не міг нічого нам повідомити навіть під страхом неминучої смерті. І уяви собі — ми його не вбивали! Він помер. Завал серця.

Я лежав обличчям до Ірени і бачив, як тремтіли її пальці. Так виглядає, то була не вона, хто був присутній при загибелі Томашевича. Я думав, що маю робити — ще лежати і вдавати непритомного, чи вже варто проявити ознаки життя. Вибрав перше. Я й так не дам їм ради, але зате послухаю. Може, щось цікаве й почую.

— Ірено, Ірено... — гугнявив старий. — Ти ж хитра бестія. Ти весь час була в тіні. А насправді ти ж одна з нас. Хіба ти не зацікавлена в смерті акціонерів?

— Я? — вона закліпала своїми довгими віями. — Хіба ж я акціонер?

— Не корч із себе невинну ціпку. Авжеж, ти не є акціонером. Але коли ми вносили кошти, Томашевич вніс і від тебе поважну суму і наполіг, щоб ти отримала рівноцінні права. Так, ти не акціонер, але записана «головою наглядової ради», яка має права акціонерів. Тобто — по смерті решти акціонерів все майно і активи переходять тобі.

— Вперше чую! — В її голосі було щире обурення і гнів. — Я ніколи не втручалася в справи Янека. Я не знаю, що він там з вами укладав. Так, я дала йому доволі значні кошти, як своє віно. Яким чином він його використав, я ніколи не цікавилася.

— Ну, то доповідаю: ми з тобою останні могікани вимерлого племені акціонерів Товариства шинкарів. По нас — пустеля і морок. Але так по правді: чи ти ніколи не замислювалася, в чому полягає сенс цієї боротьби за виживання? Невже тих кілька кам’яниць і кнайп? І ще якісь земельні ділянки в задуп’ї? Чи це вартує стількох смертей?

— Це ви мене питаєте?

— Авжеж, кого ж мені ще питати, коли Янек здувся?

— Я вам можу відповісти: я не знаю, в чому тут справа. Янек зі мною не ділився. А між іншим, листи, які отримував Янек, складалися теж з наклеєних букв і слів. Але я жодним чином не підозрювала Янека. Які ви можете мати до мене претензії?

— Ну, може, до тебе нє. Але ти мусила б здогадуватися, що за всім цим стоїть щось далеко більше. І це папка з документами, які твій чоловік поцупив зі штабу. Де вони?

— О господи! Я нічого про них ніколи не чула.

— Ти розумієш, що не існує людини, яка б могла терпіти пекельний біль, завданий моїм доктором, і не признатися в усьому? Навіть в тому, що вона літає на мітлі на Лису гору? Ти це розумієш?

Ірена злякано кивнула.

— Розумію.

— А я не розумію, яким чином міг Томашевич витримувати такий біль і не признатися, де та срана папка?! — гримнув Кромбах і зо хвилю мовчав, поки настрашена Ірена втрачала рештки влади над собою. — А ще мене дивує... і то дуже дивує, що він не віддав нам навіть того задрипаного записника! Який насправді пса вартий, але мені хотілося побачити, коли відбувалися виплати. А він знову клявся, що не знає, де він. Що десь той записник раптом пропав... Він навіть заперечив, що зробив ті копії, які я знайшов у стелажі за книжками. Він казав, що він туди їх не клав. Хто ж то міг зробити? Може, ти, може, Емілія... Може, дідько лисий.

Він зітхнув і помовчав, мабуть, втупившись в Ірену, бо я бачив, як вона шаріється під його поглядом.

— Я не маю відповідей на ці питання, — прошепотіла во­на. — Я теж шукала того записника і не знайшла. А про документи вперше чую.

— Але це ще не все, бо є ще порахунки мої і твого татуська. Він давно намагається перехопити мої справи. Хіба ти й цього не знала? Досі це не переходило певної межі. Але сьогодні ввечері він атакував мене.

— А ви дивуєтеся чому? — раптом опірилася Ірена.

— Звісно, що дивуюся.

— Ви вбили його садівника і Емілію. Цього не досить?

— О господи! Через цих хробів іти на мене війною?

— Тоді поясню доступніше. Той хлопчина — його син. Прав­да, нешлюбний. Але син. І він ним опікувався, по-своєму любив. А Емілія — наша, хоч і далека, родичка, якою він теж опікувався.

— О! Не знав! Що ж — якби мені це хтось так доступно пояснив, як оце ти, я б повівся інакше. Але що ж робити — непоправне вже сталося. Тепер мені не залишається нічого іншого, як взяти тебе і цього жевжика в заручники і вимагати від твого татуська тих документів. Мене не цікавить, де він їх знайде. Але мусить. Бо не думаю, що це єдине Томашевичеве кубло. Десь у нього ще є помешкання, де він може ховати найцінніше. І ти не можеш цього не знати.

— Я про нього знала колись усе. Але це було два роки тому. За ці два роки він міг хоч десять помешкань собі організувати. Десь же ж він зустрічався з коханками.

— Ну, так... так... тут тобі в логіці не відмовиш. А все ж у мене виходу нема. За мною вже полює поліція. Хоча трупа Емілії ніхто не знайшов і не знайде. А отже, вбивство відбулося винятково в уяві твого любаска. Ану — копни його. Ще не очуняв?

Я відчув, як перед Ірениного пантофля торкнувся мого плеча.

— Сміливіше! — під’юдив її, сміючись, Кромбах. — То ж не м’яч, а хлоп. Інакше я попрошу доктора оживити його.

Цього разу поштовх був чутливіший, але я й далі вдавав напімертвого.

— Геба, ти щось надто поважно приклався. Докторку, ма­єш там якогось заштрика, щоб його опам’ятати?

— Звісно, що маю, — зрадів доктор. — То ви ще хочете з ним поспілкуватися?

— Звичайно. — Тут я вже захвилювався і ворухнувся. — О, диви, докторку, він уже від самого твого голосу ожив! — зрадів Кромбах. — Ти твориш чудеса.

Я підвівся, але не встав. Все ж таки мусив дограти свою ролю. Я сидів на підлозі і потирав потилицю.

— Ге-ге! — тішився Кромбах. — А що? Тепер знаєш, як то болить? Телефонуй, Ірено, татуськові. Не кліпай мені тут. На мене твої чари діють, як на мертвого припарка.

Ірена підійшла до телефону.

— Що я повинна йому сказати?

— Скажи, що, коли не передасть мені папку з документами, мій доктор займеться вашими зубчиками. А може, ще чимось.

— Шефе, — раптом втрутився Геба, — я можу її розговорити, якщо треба. Я б радо її відперчив.

— Цить, смердюху, — відмахнувся від

1 ... 46 47 48 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нічний репортер"