Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Ми почекали ще кілька хвилин, але брат Едвіг не з’явився. Тож ми повернулися до трапезної. Я почув заїкання скарбника, і ми знайшли його біля столу монахів, за яким сидів насуплений брат Ательстан. Скарбник тицяв пальцем у папір.

— Цей баланс підбитий н-неправильно, — сказав він. — Ти змінив плату за хміль. — Він сердито махнув документом, потім, побачивши нас, уклонився і нещиро всміхнувся. — Комісаре, добрий вечір. Сподіваюся, з моїми к-книгами все гаразд?

— З тими, які ми маємо. Хочу поговорити з вами, прошу.

— Звичайно. Хвилинку, якщо ваша ласка. — Він повернувся до свого помічника. — Ательстане, тут ясно як білий день, що ти змінив цифру в лівій колонці, щоб замаскувати той факт, що твої цифри не збігаються.

Я зауважив, що він переставав заїкатися, коли злився.

— Лише на кілька пенсів, брате скарбнику.

— Кілька пенсів — це кілька пенсів. Перевіряй кожен запис, доки не знайдеш помилки, усі двісті. Мені потрібен справжній баланс або ніякий. Тепер можеш іти.

Він махнув рукою, і молодий монах промчав повз нас.

— Вибачте, шановний комісаре, мені доводиться мати справу з т-тупаками.

Я зробив знак Марку, і він став на дверях, поклавши руку на меч. Скарбник кинув на нього неспокійний погляд.

— Брате Едвігу, — суворо сказав я. — Я зобов’язаний звинуватити вас у приховуванні бухгалтерської книги від королівського комісара, книги із синьою палітуркою, яку ви намагалися втаїти від комісара Синґлтона, яку повернули собі після його вбивства і приховали це від мене. Що скажете?

Він засміявся. Але багато чоловіків, звинувачених у справжньому злочині, будуть сміятися, щоб збентежити свого обвинувача.

— Божа смерть, сер, — закричав я. — Ви насміхаєтеся з мене?

Він підняв руки, протестуючи.

— Ні, сер, я прошу вибачення, але… ви не праві, це н-непорозуміння. Це та дівчина Ф’ютерер вам розповіла? Звичайно, брат Ательстан сказав мені, що ця б-безсоромниця бачила, як він сперечався з комісаром Синґлтоном.

Я подумки вилаявся.

— Вас не має цікавити, як я дістав інформацію. Чекаю на вашу відповідь.

— З-звісно.

— Не затинайтеся і не плюйтеся словами, щоб виграти час на придумування брехні.

Він зітхнув і стиснув руки.

— З комісаром Синґлтоном виникло н-непорозуміння, упокой, Господи, його душу. Він попросив наші б-б-б…

— Бухгалтерські книги, так.

— Як ви попросили, сер, і я дав їх йому, так само як дав їх вам. A-але знову-таки, як уже говорив вам, він часто приходив до контори сам, коли вона була зачинена, і пробував щось з-знайти. Я не перешкоджав йому, сер, хоча це в-вносило плутанину. За день до того, як його вбили, він підійшов до Ательстана, коли той з-замикав двері, і помахав книгою перед ним, як та дівчина вам, напевно, розповіла. Він узяв її в моєму кабінеті. — Він широко розвів руки. — A-але, сер, це була не бухгалтерська книга. У книзі прості записи, п-плани щодо майбутнього доходу, які я зробив незадовго до того, що він і побачив би, якби належно вчитався. Також можу вам її показати, якщо бажаєте.

— Ви забрали її з будинку абата після смерті комісара, нікому не сказавши.

— Ні, сер, не забрав. Служки абата знайшли її в його кімнаті, коли прибирали, упізнали мій п-почерк і повернули її мені.

— Але коли ми говорили раніше, ви сказали, що не впевнені, яку саме книгу взяв комісар Синґлтон.

— Я… я забув. Книга не важлива. Можу н-надіслати її вам, сер, ви самі переконаєтесь.

— Ні. Зараз ми підемо разом із вами і візьмемо її.

Він задумався.

— Ну?

— Звичайно.

Я махнув Марку стати осторонь, і ми пішли за ним через монастирський двір, Марк із лампою освітлював нам дорогу. Брат Едвіг відімкнув контору, і ми піднялися сходами до його кабінету. Він відімкнув свій стіл і витягнув із шухляди тонку синю книжку.

— Ось вона, сер. Подивіться.

Я зазирнув досередини. Справді, у ній не було акуратних колонок, тільки нацарапані позначення та арифметичні підрахунки.

— Я поки що її візьму.

— Б-безперечно. A-але чи можу я попросити, оскільки це приватний кабінет, щоб ви підходили до мене, перш ніж брати ще якісь книги? Щоб уникнути плутанини?

Я проігнорував запитання.

— З ваших інших записів я бачу, що монастир має великий надлишок, цього року більший, ніж минулого. Продаж землі приніс чималий капітал. Чому ж виникають заперечення на пропозиції брата Ґабріеля щодо ремонту церкви?

Він серйозно глянув на мене.

— Брат Ґабріель витратив би все, що ми маємо, на р-ремонт. А решта нехай р-руйнується. Абат дасть йому гроші на ремонт, проте треба збити ціну, інакше він усе забере. Це питання переговорів.

Усе звучало так правдиво.

— Дуже добре, — сказав я.

— Це все. На сьогодні. Але заждіть, ще одне. Ви згадали Еліс Ф’ютерер. Дівчина перебуває під моїм особливим захистом, і якщо її спіткає якась біда, вас одразу ж заарештують і відправлять до Лондона на допит. — Я розвернувся і вийшов.

— Справді, отакі бувають переговори, — сказав я, коли ми йшли до лазарету.

— Він так само слизький, як усі вони.

— Однак він не міг убити Синґлтона. Його не було в монастирі. І такий товстий кабан не міг би відрубати йому голову.

— Він міг убити Саймона Велплея. Можливо, у цій справі кілька людей діють разом.

Повернувшись у свою кімнату, ми переглянули бухгалтерську книгу.

Здавалося, що, як сказав скарбник, вона не містила нічого іншого, крім випадкових розрахунків і позначень, усе написано його акуратним округлим почерком, вицвіле чорнило перших сторінок свідчило, що книзі вже кілька років. Я відкинув її, потираючи втомлені очі.

— Можливо, комісар Синґлтон думав, що знайшов щось, а насправді помилився?

— Ні. Я так не думаю. З того, що сказала Еліс, його звинувачення були конкретними, він сказав, що книга пролила нове світло на річні рахунки. — Я крикнув і вдарив кулаком собі в долоню. — Де мій розум? А якщо в нього не одна книга з синьою палітуркою? Можливо, це не та книга!

— Зараз ми могли б повернутися і перевернути контору догори дном.

— Ні. Я виснажений. Завтра. А зараз відпочиньмо, день буде важкий. Треба пережити похорон Синґлтона, а потім вирушимо в Скарнсі на зустріч із суддею Копінґером. Я також хочу поговорити з Джеромом. І треба дослідити рибний став.

Марк застогнав.

— Направду, немає спокою для емісарів лорда Кромвеля. Принаймні через надмірну зайнятість не матимемо часу на переляк.

— Якщо пощастить. А зараз я йду спати. Помолися за наш завтрашній поступ у розслідуванні.

Наступного дня ми прокинулися рано, якраз на світанку. Я підвівся, підійшов до вікна і зішкріб іній із шибки. Сонце, що сходило, кидало рожеві промені на сніг. Це