Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Шарль Кене пише, що німецький дослідник Рейнольд («Geschichte der russischen Literature, 265), а згодом Валішевський («Litterature Russe», 261) не безпідставно звернули увагу на той цікавий момент, що «Ревізор» Гоголя та «Філософічний лист» Чаадаева з’явилися одного й того самого року (1836). По своїй появі ці твори викликали велику бурю протестів. Шарль Кене пише:

«25 травня — 6 червня 1836 року Гоголь, одночасно знеохочений та переляканий виступами суспільносте проти «Ревізора», залишивши Росію, вирушив до Гамбургу. Того самого дня Щепкін вперше ставив «Ревізора» в Москві. Після суцільного шуму, що виник у Петербурзі; після обурення, що піднялося у літературному світі, можна було чекати лише сенсаційної вистави.

Успіх був скандальний. Не фартовий, майбутній видавець «Філософічного листа» Чаадаева — Надєждін писав тоді у «Молві»:

«Комедію місцями дуже оплескували, але, коли завіса опустилася, не було чути ані слова; це те, що мало бути й сталося».

Щепкін був у розпачі. Через чотири місяці появився «Перший філософічний лист». Його жадібно читали, як теж бігли на «Ревізора». Та, у своїй переважній більшості, суспільність осудила лист, як рівнож і комедію. Слід зазначити, що поява подорожі («Листів») де Кюстіна та подорожі Гоголя-Чічікова («Мертві душі») також сталися майже одночасно. Ця знаменна одночасність («remarquable coincidence») була, як пізніше висловився Мендельсон-Менделеев, «пізнанням Росії».

Автор першої з цих подорожей усталив цілком певний, непорушний погляд на систему деспотизму в Росії, а автор другої подорожі — також чужинець, принаймні за твердженнями Толстого та Тютчева — усталив і утвердив систему людських типів, породжених системою цього самого рабовласницького деспотизму. Можна сказати, що перед мандрівкою де Кюстіна погляди на одвічний деспотизм у Росії не були ще зафіксовані та, усистематизовані, Кюстін зробив це в яскравій, незаперечній, пластичній, монументальній формі.

Так само перед мандрівкою Чічікова Росія була країною ще не виявлених, не усталених, цілковито ще не сформульованих типів. Автор мандрівки Чічікова заселив Росію цілим рядом яскравих, невмирущих монументальних типів. Чічікови, Плюшкіни, Ноздрьови, Манілови, Собакевичі відразу заповнили собою Росію і всі вони так само досі не вмирають, як живою та актуальною до наших днів лишилася книга подорожніх спостережень де Кюстіна.

Залишається зазначити до цієї важливої співвипадковости один контраст: першу подорож написав чужинець, якого не здолав підкупити Палкій, а другу подорож склав чужинець, що аж по вуха залежав від кишені цього російського обердержиморди...

Обурення, яке викликали обидві ці подорожі в московськім суспільстві, було приблизно однаково велике.

По виході книги Кюстіна обставини складалися для Гоголя так, що він був вимушений підкреслено удавати своє аж надзвичайно велике обурення на адресу Кюстіна. Але слід гадати, що обурення це було не щире, лише справді удаване, бо поряд з «вірнопідданими» заявами у творах Гоголя знаходимо, в його спадщині чимало й ворожих до Росії виступів, здебільшого, на жаль, мало відомих. Ці виступи свідчать про те, що Гоголь в глибині свого серця, коротше кажучи, тримався також кюстінівських думок про Росію.

Незабаром по виїзді з Росії влітку 1836 року вже в одному із перших своїх листів з Риму Гоголь писав словами, в яких яскраво жевріє недоброзичливість до Росії. «Росія, снєга, Пєтєрбург, падлєци, дєпартамєнт — всьо ето мнє снілось. Я проснулся опять на родінє», (Каллаш: Гоголь про Італію, XXV).

Це відчували й самі тогочасні москалі, навіть такі щирі приятелі Гоголя, як К С. Аксаков, що по появі «Мертвих душ», писав Гоголеві: «Інші зі сльозами на очах від цілковитої розпуки кажуть, що той не росіянин, в кого серце не обіллється кров’ю, дивлячись на безрадісний стан. Вони кажуть. Гоголь не любить Росії. Подивіться, яка гарна Україна, а яка Росія — додають; зауважте, що й самої природи не поминув: навіть погода ввесь час тут мокра й брудна» (Каллаш: Гоголь в воспомінаніях соврємєнніков, М. 1909, с. 47).

Відомий мемуарист Віґель у своїх спогадах досить докладно зупиняється на Гоголеві, вважає його ненависником Росії, а його комедію «Ревізор» твором, що осмішив москалів перед цілим світом. При тому Віґель згадує й двох старших від Гоголя ненависників Росії — Капніста, автора протимосковської «Оди на рабство» та Гнідича. Віґель пише такою своєрідною, цілком індивідуальною, до того ж дещо старовинною чи старомодною Московщиною, що тяжко перекласти його вихватки проти Гоголя. Згадуючи свої молоді роїш в Петербурзі, де він служив тоді в сенаті, Віґель згадує при цьому й своїх знайомих по службі в цій установі, та при цій нагоді теплим словом і Гоголя,

«Примечательными были также два украинца: один поет в отставке, другой всем знаный только что поступивший на службу. Оба они, несмотря на единоверие, єдинокровне и единозвание, на двувековое соединение их родины с Россией, тайком ненавидели её и русских, москалей, кацапов. Это были Капнист и Гнедич.

Василий Васильевич Капнист женился на родной сестре жены Державина и даже эти брачные узы не могли привязать его к России. Он много написал стихов и весьма хароших и заключил по прошествие великим творением своим, называемым Ябеда, опустился на лавры. Не обращая внимания на наши слабости, на наши смешные стороны, он в преувеличенном виде; на позор свету представил преступныя мерзости наших главных судей и их подчинённых. Тут ни в действии, ни в лицах нет ничего веселого, ни забавного, а одно только ужасающее, и не знаю почему он назвал это комедией. Лет сорок спустя, один из едино-земщевего, малоросивей Малоросс. Коего назвать здесь еще не место, движа й теми же побуждениями, в таком же духе написал свои комедии и повести. Не выводя на сцену ни одного честного русского человека, он предал нас общему поруганию в лицах (по большей части вымышленных с наших губернских уездных чиновников. И за это, о Боже, половина России провозгласила циника сего великим». (Ф. Ф. Виґель. Записки, ч. III с. 145-146).

Далі Віґель пише про Гнідича та його нехіть до Росії:

Всё, кажется, налегало на него, доля благодарности к России, а он питал к ней совсем противное чувство, которое гараздо после против воли его, мне часто обнаруживалось в коротких с ними беседах (с. 147).

До речі, відомий київський вчений В. Маслов у своїй знаній праці про літературну діяльність декабриста К. Рилєєва (1826), автора поеми про Войнаровського, зазначує, що серед осіб, які могли підтримувати в Рилєєва зацікавлення до України, слід згадати також і Пнідича.

Уроджений у Полтаві, вихованець полтавської семінарії, а згодом харківської колегії, Гнідич, в