Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Донбас став одночасно Меккою і Немезидою для голодних.
Ці розповіді бліднуть проти багатьох жахливих актів насильства, що тоді траплялися. Наприклад, у Маріуполі 1933 р.:
«Одного дня, чекаючи в черзі за хлібом, я помітив дівчинку-селянку років п’ятнадцяти, в лахмітті, з дуже голодним поглядом. Вона простягала руки до кожного, хто купував хліб, просячи декілька крихт. Нарешті вона дійшла й до крамаря. Цей чоловік, мабуть, недавно приїхав з іншої республіки, бо не вмів чи не хотів говорити по-українському. Він почав лаяти дівчину, кажучи, що вона занадто лінива і має йти працювати в колгоспі, потім вдарив її витягнуту руку тупим краєм ножа. Дівчина впала і випустила крихту хліба, яку тримала в руці. Тоді крамар підійшов ближче, копнув її ногою і закричав: «Вставай! Іди додому і працюй!» Дівчина застогнала, потягнулась і померла. Дехто в черзі почав плакати. Крамар-комуніст помітив це і пригрозив: «Дехто стає занадто сентиментальним. Зараз ми побачимо, хто тут ворог народу!»[853]
В іншому місці Донбасу чоловіка, що не встояв перед спокусою вкрасти огірок на залізничній станції, було розстріляно на місці[854].
На Донбасі, як і по всій країні, були непоодинокі випадки канібалізму. 19 лютого 1933 р. в одному селі Новопсковського району колгоспник Домна Хрипун, разом зі своєю шістнадцятирічною донькою, вбив одинадцятирічну доньку, щоб з’їсти[855]. В селі Білокуракіне того самого району селянка М. (справжнє ім’я не вказується) втратила чоловіка, який, за її словами, просто зник. В лютому 1933 р. померло двоє її дітей і М. разом з двадцятирічною донькою з’їли їхні тіла. В березні вони убили і з’їли шістнадцятирічного сина М. В шести колгоспах району в січні — березні 1933 р. померло 578 чоловік. 28 березня Лука Бабенко відрубав голову, руки й ноги свого брата, який помер з голоду, викинув їх в річку і з’їв усе інше. Ірина Хрипунова задушила дев’ятирічну онучку і приготувала страви з її м’яса. Антон Хрипунов з’їв восьмилітню сестру, що померла з голоду[856]. В іншому селі сім’я Хмизів вбила дружину свого сина Катерину. Її голову відрубали і дали голодним свиням в колгоспі, а тіло Хмизи зварили і з’їли[857]. У Сталіно й інших частинах Донбасу ходили чутки, що в м’ясних пирогах, які продають на ринку, знаходять людські нігті й пальці[858].
Скрізь поширювався страх. В уражених голодом районах батьки боялися випускати дітей на вулицю вночі, щоб їх не викрали і не пустили на м’ясо. Взагалі видається, що підстави для цього страху були, а сам страх ще більше посилювали чутки[859]. Казали, що «багато товстих, особливо дружини членів партії, боялись ходити ночами, бо були привабливішими для ковбасників, ніж худі люди, в яких тільки шкіра й кістки»[860]. А ось інше свідчення: «Одного дня я (вісімнадцятирічна дівчина) пішла в центр шахтарського міста і побачила, що одні люди ганяються за іншими, пухкими й дебелими. Я тоді ще не знала, що вони роблять. Згодом мені пояснили, що, якби мене зловили, то вбили б і з’їли»[861]. Голодні батьки, не маючи змоги прогодувати дітей, з розпуки приносили їх на станції і ринки, де й залишали. Декого забирали добрі люди, а інших просто підбирала міліція. В Луганську тільки з 30 квітня до 7 травня 1933 р. міліція заарештувала 1842 бездомних, з них 232 дітей. Все одно багато дітей бродило по Донбасу, скоюючи малі й великі злочини[862].
Під час голоду, як і завжди в кризових ситуаціях, жінок експлуатували у першу чергу. Наприклад, робітник МТС із дружиною вижили в голод лише тому, що дружина згодилася спати з начальником станції, за що кожного ранку отримувала трохи борошна. Після смерті Сталіна робітник згадував цю історію і плакав у присутності дружини і гостя, який записував це[863]. Такі і навіть кричущіші випадки були досить поширені. Можливо, внаслідок цього з’явилась така частушка:
Всю пшеницу — за границу,
Овес — в кооперацию,
Баб — на мясозаготовку,
Девок — в облигацию[864].
Голод часто руйнував сім’ї. Жінки, традиційна опора сімейного життя, не могли витримати звірств, скоюваних проти сім’ї. Все життя стало божевільним, і обставини змушували жінок руйнувати сім’ї з розпачу чи божевілля. Принаймні такою, здається, була думка загалу. Якщо моє враження, що жінок частіше, ніж чоловіків, описують у ролі канібалів, слушне, то це може бути пов’язане з народними уявленнями про жінку, що закидають їй відьомство. Зв’язок між канібалізмом і відьомством ясно видно у випадку, що трапився в селі Янківка, Київської області. В липні 1933 р. Настя Митрякова вбила дітей Кирила Куші, коли вони поверталися з дитячого садка. При обшуку її будинку знайдено частини їхніх тіл. Сільрада скликала людей, вони розпалили багаття і одразу ж спалили її[865].
Міста, безперечно, були краще захищені від голоду, ніж села. Повторюю ще раз: це неправда, коли кажуть, що Донбас не знав голоду. 1932 р. один шахтар з донських козаків писав, що весь день просидів голодним. Хліб, який видавали робітникам, був такої низької якості, що навіть коти його не їли. Він боявся, що невдовзі помре разом зі своїми товаришами, і тому витрачав усе зароблене на горілку, щоб гроші не пропали. Шахтарі питали: «За що ж ми боролися?»[866] По всьому Донбасу робітники пухли з голоду, а діти хворіли від поганого харчування[867]. Голодні діти в Донбасі влаштовували демонстрації, вимагаючи їжі, розбивали крамниці і вламувалися у пекарні[868]. В документах таємної поліції Донбасу перелічується сім випадків страйків у січні й на початку лютого 1933 р.[869].
1934 р. виробництво зерна збільшилось, а експорт зменшився. Голод вщухав. А проте голод у Донбасі тривав і далі. 1934 р. людям доводилося стояти в чергах за хлібом цілу ніч, щоб купити його зранку, але все одно, люди були голодні[870]. Дехто з колгоспників не мав сили працювати в полі[871]. 1935 р. на шахтах не платили по шість місяців[872]. Держава забирала зерно, і Донбас жив надголодь до 1936 р.[873]. Рани, залишені голодомором, довго не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
