Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Ти думаєш, що пересидівши десь усю вагітність позбавишся чуток?

– А хіба ні? Принаймні той факт, що дитина ВЖЕ є, пригасить цікавість до того звідки вона взялася і хто її батько. 

– Може ти й права... Дійсно, кому буде цікаво відстежувати хронологію твоїх стосунків річної давності? Та й варіант про еко закинутий у правильні вуха теж зіб’є переслідувачів зі сліду… Слухай, а якщо я відвезу тебе у таке місце, тут, в Україні, де тебе ніхто не знає?

– А тобі це навіщо? – Кіра хитро подивилася на нього.

Генерал розсміявся:

– Звісно ж для того, щоб бути поруч із тобою!

– Дуже підступно! – Кіра теж розсміялася, – Я навіть знаю куди – у той мисливський будиночок, про який ти вже встиг розпатякати.

– От яка розумна. Вгадала!

– Але мені, Вікторе Івановичу, крім природи й романтики треба медичний нагляд. Бажано регулярний, а не швидкою допомогою через гірські перевали…

– Які перевали! – генерал знову затрусився від сміху. – Там у мене до санаторія МО з рогатки дострелити можна. При тому – прямо у вікно головного лікаря.

– Можна подумати у військовому санаторії гінеколог є. – Не здавалася Кіра.

– Слухай, Кіро Леонідівно, ти не живеш життям своєї країни! В українській армії вже давно служать жінки, а отже…

– Ну добре, добре… майже переконав. Але я буду не я, якщо отак відразу й погоджуся… Розумієш? Я маю подумати, зважити… 

– А чого ж не розуміти? Звісно ж розумію. Треба подумати – думай. Але тоді попрошу тебе подумати й ще про одну річ, щоб я два рази не чекав…

Кіра нашорошилася. Обличчя її відразу стало стурбованим і генерал, помітивши це, ледь помітно усміхнувся.

– Про яку річ я маю подумати?

– Я хочу зробити тобі пропозицію.

– Яку пропозицію?

– Руки й серця, Кіра. Виходь за мене!

Кіра розсміялася. Це було так несподівано, і так безпосередньо сказано, що вона якийсь час навіть не могла підібрати потрібних слів, але зрештою промовила:

– Спритність міста бере, так здається кажуть?

– Сміливість. Сміливість міста бере. – виправив її генерал.

– Але ж ані сміловисті, ані спритності тобі не позичати. – Кіра погладила його по руці, – добре, я подумаю…

Генерал подивився на годинника.

– Дякую за гостинність, Кіро Леонідівно, але мені пора. Треба встигнути до свята відпрасувати сорочку, костюм... Та й тобі підготуватись треба. А спати між тим залишилося вже всього нічого.– і, побачивши на її обличчі тінь смутку, додав, – Обіцяю, ти й заскучати не встигнеш, як я за тобою приїду. Навіть раніше приїду ніж обіцяв. Добре?

– Добре, Вікторе Івановичу. До завтра.

– Добраніч, Кіро. До завтра.

Він пішов, але у Кіри з’явилося відчуття, що він залишився – просто пішов у кабінет і ліг спати. Вона навіть прислухалася, і їй здалося, що він стиха хропить уві сні.

– Дива… – Кіра знизала плечима, посміхнулася й пішла готуватися до свята…

Її думки крутилися навколо генерала. Звісно ж, в першу чергу він бачить в ній свою загиблу дружину і продовжує кохати її у Кіриному образі. А як він відноситься до Кіри, до її особистості, до її думок, до її відчуттів? Чи цікавить його щось крім зовнішньої оболонки, яка нагадує його дружину? Кірі не хотілося ставати живим привідом, хоча Віктор Іванович і подобався їй своїм розумом, своєю фундаментальністю, гладіаторською статурою. Врешті-решт у неї ніколи не було такого чоловіка, поруч з яким вона почувалася маленькою дівчинкою під захистом розумного та доброго велетня. “Не поспішати. Головне не поспішати. Я маю з’ясувати, чи розуміє генерал, що насправді я інша людина. І чи любить він мене, справжню Кіру?” – з такими думками вона забулася коротким та неспокійним сном.

Ранок видався погожим. Світило сонце і снігові шапки на головах левів біля входу у Палац Одруження сяяли, мов діаманти, додаючи атмосфері навколо ще більшої урочистості. 

Підїжджали й від’їжджали лімузини, одна гарна пара змінювалася ще гарнішою. Кіра навіть не одразу впізнала Карину в її весільній сукні з накинутим поверх білим норковим кожушком, на голові в неї красувалася вишукана діадема із стразами – королева, та й годі. Сергій теж виглядав нівроку – у чорному смокінгу із краваткою метеликом та ретельно укладеним білявим волоссям він цілком міг би претендувати на обкладинку глянсевого журналу. 

Генерал сьогодні був у цивільному – на ньому було довге чорне кашемірове пальто, одягнене поверх чорного у тоненьку смужку костюма, а також біле трикотажне кашне. Цивільний одяг підкреслював мужність його шрамів. Так він сподобався Кірі ще більше. Кіра і генерал підійшли до молодих. 

– Вітаємо вас, мої любі, ви сьогодні  просто чарівні!

Кіра повернулася до Віктора Івановича:

– Це наші молодята – Карина та Сергій. А це, – Кіра взяла генерала під руку, – це Віктор Іванович.

– Дуже приємно. – Сергій перший простягнув руку і потис широку як лопата долонь генерала  – той був майже на голову вищий за Сергія.

– Мені теж дуже приємно. – швидко промовила Карина і прийняла від генерала букет білих троянд, який він простягнув їй, – Дякую!

Карина кинула оком на матір, а потім на генерала. Звичайно ж, їй дуже хотілося знати, чому не прилетів той мілліонер, Олександр, що вигулював її матусю в Америці, але Кірине обличчя прикрашала посмішка, за якою Карина розгледіла, що матері  насправді дуже добре з цим Віктором Івановичем. Тому Карина цілком розсудливо вирішила з’ясувати подробиці іншим разом. А в цілому Віктор Іванович їй дуже сподобався…

Несподіваний галас біля входу в Палац Одруження відволік їхню увагу – чорнявий хлопець у короткій шкіряній куртці да довжелезному вовняному зеленому кашне видряпався на цоколь поміж колонами і вигукував на весь голос із картавим французьким акцентом:

– Кіра! Кіраааааа! Де ти, Кіра?! Це я Жан-П’єр! 

І Віктор Іванович, і Карина, і Сергій – всі повернулися до Кіри.