Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну, Давай вже нарешті…
Едік театрально відкашлявся, й з відчуттям промовив:
– Шановна Кіро Леонідівно. Маю за велику честь просити у вас руки вашої дочки, Карини…
– Щоооооооо? – Кіра ледве втрималася, щоб не впасти зі стула.
Едік вже нормальним тоном і доступною мовою повторив:
– Кіра, ми з Кариною любимо один одного, і хочемо з одружитися.
– Що ви там курите? Га? Американці довбані! З ким ти вирішив одружитися? З моєю дочкою?
– Ну да. Я так і сказав. Вона ж твоя дочка, а не моя. Я й тест на батьківство потай від Карини зробив – батько не я.
– Едік! Ти ідіот! Чуєш? Ти довбаний ідіот!
– Кіра, ну не ускладнюй, будь ласка, ми що, не маємо права на почуття?
– Едік, ти вже старий як чорт! Ти їй у батьки хіба що годний!
– Не треба, так, Кіро! Я подзвонив, можна сказати, по-дружньому, по- хорошому, попросив твого благословення… А ти мене натомість починаєш ображати... Неподобство якесь!
– Неподобство?!! – Кіра лютувала,– Та котиться ви під три чорти зі своїм одруженням разом! Ясно?!!
– Але ж, Кіро…
– До біса! Йди до біса, Едіку! – Кіра хотіла жбурнути в стіну телефон, але в останню мить передумала, опустила руку й скинула виклик. Раптом їй стало настільки байдуже і до того Едіка і до тієї Карини… Ну то й що, що вони одружуються? Нехай собі. Це їхній вибір. Їхнє право, врешті-решт. Чому вона, чи хтось ще, має їм вказувати, благословляти їх? Всі рівні у своїх гріхах. І, вочевидь, ніхто нікого не має права засуджувати, бо й сам настільки ж далекий від ідеалу, як Земля від Сонця.
– Ну, ви тільки подивіться, – втомлено промовила вона, звертаючись у пустоту кухні, – ви тільки подивіться на цих людей… Перед ким? Ну скажіть, заради Бога Всемогутнього, перед ким я, Кіра Чудновська, маю виправдовуватись, виглядати чемною, чесною і порядною? Перед ким?
Кіра опустила голову на руки і заплакала. Весь світ для неї несподівано виявився великою та яскравою фальшивкою, заради якої вона змарнувала стільки часу і зусиль, намагаючись відповідати чиїмось запросам і сподіванням. А головне – прогнала єдину людину, яка, вперше в її, Кіриному, житті не вимагала від неї нічого, крім того щоб просто бути поруч…
Серед натовпу зустрічаючих літак, що приземлився в аеропорту Шарль де Голль, стояв нічим не примітний хлопець з неслухняним темним волоссям, що стирчало на всі боки, у потертій шкіряній куртці. Він тримав в одній руці букет різнокольорових фрезій, а в другій – рудого ведмедика у червоному береті та синій безрукавці. Це, звісно ж, був Жан-П’єр.
Побачивши Кіру, що увійшла в залу з Богданчиком на руках, він кинувся їм назустріч, із дивною спритністю оминаючи інших зустрічаючих, і добігши міцно обійняв їх. Вони не соромилися своїх сліз, і тому кілька хвилин не могли вимовити ані слова.
– Ласкаво прошу додому…– нарешті прошепотів Жан-П’єр.
– Дякую, Жан-П’єр, і пробач мене, що змусила тебе страждати. Я думала, що вчиняю правильно, бо я старша за тебе й мала виглядати розсудливішою, мудрішою, але…
– Але треба слухатись серця – воно не старішає, а тому не бреше.– посміхнувся Жан-П’єр.
– Так. Я б мала це зрозуміти раніше…
ЕПІЛОГ
Пройшло три роки з тих пір, як Кіра оселилася у Франції.
Вона позбулася свого бізнесу в Україні, і натомість купила готель у Каннах, де на першому поверсі розмістила фотостудію Жан-П’єра, який пообіцяв допомагати її в облаштуванні бізнесу, адже, як сказала сама Кіра, Франція зовсім інша країна, і самій їй аж ніяк не впоратись. Але, звісно ж, цю обіцянку Кіра з нього взяла зовсім не тому, що боялася невдачі. Ні. Допомога Жан-П’єра – була ключовим моментом у процесі його дорослішання, який запланувала Кіра.
І вона не помилилася. Прибутки з готелю та фотостудії, які попливли могутньою рікою на їхні рахунки, змусили Жан-П’єра призадуматись: “А що, власне, поганого у грошах?”
У них з’явилася яхта, сучасні автівки преміум класу. Їх оточували багаті й знамениті персони, які своєю присутністю перетворили фотостудію Жан-П'єра на справжній елітний клуб…
Але головний перелом у його свідомості трапився у момент, коли він відчув себе головою великої родини. Річ у тім, що на другий рік перебування у Франції, Кіра погодилася на еко, і народила Жан-П’єру двох хлопчиків. Крім того, вона зробила так, що до них став приїжджати і старший син Жан-П’єра, з яким той почав потроху зближуватись – вчив керувати яхтою, грати в теніс…
Тепер, по вихідних, коли Жан-П’єр прогулюється зі своєю родиною – жінкою та чотирма синами, в ньому доволі важко впізнати “хлопчика”, з яким познайомилася Кіра на нічній Бориспільській трасі.
Ось він іде – задоволений життям буржуа у білих штанях, строкатій сорочці та білому капелюсі із широкими полями, а поруч йде його Муза, на ім’я Кіра, і на устах у неї завжди грає задоволена та трохи загадкова усмішка.
КІНЕЦЬ
Кінець
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна», після закриття браузера.