Читати книгу - "Трилогія смерті"

міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, бебех! — і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П’єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім’я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.

Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.

— Який то був дух?

— Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок із брудною білизною. Добраніч.

— На добраніч, Генрі, — сказав я.

І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дуту на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. У цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.

Те саме мусив робити і я. Та, вибравшись до сходів, нараз аж похолов. Я відчув, як попереду коливається повітря від чийогось дихання. Але то була тільки луна мого власного судомного віддиху, що відбивався від стіни й линув назад, торкаючись мого обличчя.

Бога ради, остерігав я себе подумки, не перечепися через власну ногу, йдучи вниз сходами!

Коли я вийшов з будинку Фанні, біля тротуару на мене чекав лімузин «дюзенберґ» випуску 1928 року з шофером за кермом. Грюкнули дверцята, ми рушили, і тільки на півдорозі до Венеції шофер на передньому сидінні скинув кашкет, труснув волоссям і перетворився на…

Констанс Реттіґан, Допитувачку.

— Ну? — холодно запитала вона. — То Фанні стривожена чи не стривожена?

— Страшенно стривожена, але стривожив її не я.

— Не ви?

— Не я, хай вам чорт, а тепер спиніться на першому ж розі й висадіть мене, до бісової матері!

— Як на соромливого хлопчика з півночі Іллінойсу, ви надто колоритно висловлюєтесь, містере Гемінґвей.

— Гаразд, до біса ці балачки, міс Реттіґан!

Цього було досить. Я побачив, що вона трохи знітилась. Як видно, зрозуміла: ще трохи — і між нами все буде скінчено.

— Констанс, — поправила мене, вже спокійніше.

— Констанс, — повторив я за нею. — Хіба ж я винен, що люди топляться у ваннах, забагато п’ють, падають зі сходів чи їх забирає поліція? А чому ви самі не зайшли сьогодні в будинок? Ви ж давня-предавня подруга Фанні.

— Я боялася, що коли вона побачить нас разом, очі в неї геть вилізуть на лоба і ми їх потім не вправимо назад.

Вона скинула швидкість з істеричних сімдесяти миль на годину до знервованих шістдесяти двох. Але руки її так учепилися в кермо, наче то були мої плечі й вона трусила мене.

Я сказав:

— Ви б краще зовсім забрали її звідти, раз і назавжди. Вона цілий тиждень не спить, і вже це може її вбити, просте виснаження. На самому майонезі душа в тілі довго не вдержиться.

Констанс зменшила швидкість до п’ятдесяти п’яти.

— Вона дала вам доброго чосу?

— Тільки назвала мене тифозною вошею, як і ви. Схоже, я тепер для всіх мов той цап, що розносить чумних бліх. Що там діється в будинку, те діється, але призвідець цього — не я. А до всього Фанні й сама вчинила якусь дурницю.

— Яку?

— Не знаю, вона мені не сказала. Одначе в чомусь себе винуватить. Може, ви з неї витягнете. Я маю таке моторошне відчуття, що Фанні сама напитала собі лиха.

— Яким чином?

Лімузин сповільнив швидкість до сорока. Констанс дивилася на мене в дзеркало заднього огляду. Я облизнув губи.

— Я можу тільки здогадуватись. Щось там у неї в холодильнику, сказала вона. Мовляв, якщо з нею щось станеться, то щоб я заглянув у холодильник. Боже, яка дурниця! Може, ви ще б повернулися туди сьогодні, сама, та подивились у той клятий холодильник, розібралися б, що там до чого і яку халепу накликала Фанні в будинок, так що тепер аж себе не тямить із жаху.

— О Боже милостивий, — прошепотіла Констанс, заплющивши очі. — О свята Діво Маріє…

— Констанс! — заволав я.

Бо вона, не дивлячись, проскочила на червоне світло.

На щастя, бог був із нами й звільнив нам дорогу.

Вона зупинила машину проти входу до мого помешкання і, поки я відмикав двері, стала за мною, а тоді просунула голову всередину.

— То оце тут народжуються всі геніальні твори?

— Невеличкий клаптик Марса на Землі.

— Це Келове піаніно? Я чула, одного разу любителі музики хотіли було його спалити. А ще колись усі Келові клієнти набилися до перукарні й зчинили страшний ґвалт, показуючи свої чудернацькі зачіски.

— Кел робив своє діло як міг.

— Ви останнім часом заглядали у дзеркало?

— Він старався.

— Тільки з одного боку голови. Коли знов будете у мене, нагадайте про це. Мій тато був ще й перукарем. І мене навчив. Чому ми стоїмо на порозі? Боїтеся, щоб сусіди чогось не подумали, якщо ви… А чорт! Здається, хоч би що я сказала, щоразу влучаю в ціль. Ви справді така щира душа? Відколи мені минуло дванадцять, я не бачила жодного соромливого чоловіка.

Вона просунула голову далі.

— О Боже, який розгардіяш! Ви що, ніколи не прибираєте? А це ж як — читаєте десять книжок заразом і половина з них комікси? А що це за каменедробарка на столі? Кришку від неї ви викинули?

— Еге, — мовив я.

— Справжнє звалище, — весело підсумувала вона, і це треба було розуміти як похвалу.

— Усе, що я маю, — до ваших послуг.

— Який же секс на цій канапі? Навіть одне на одному не вмістишся.

— Другий партнер має лежати на підлозі.

— Боже, якого ж це року ваша машинка?

— Тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого. «Ундервуд-стандарт», старенький, але добрячий.

— Достоту як я, еге ж, синку? Ви не збираєтеся запросити давньої знаменитості у дім і зняти з неї сережки?

— Вам же