Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

— Ми чекатимемо твого повернення і твого нового воїна, Гирдрим… — поважно підтвердив Титич, навмисне опускаючи титул вождя.

Той зло блиснув очима, але взяв себе в руки, оскільки ще не всі питання щодо протоколу було врегульовано.

— Людино, ти дозволиш забрати тіло загиблого воїна, щоб попрощатися з його останками за нашим звичаєм?

— Звичайно, — знизав плечима староста. — На відміну від вас, Гирдриме, ми не їмо падаль…

— Мені хотілося б залишити собі його спорядження, — шепнув я тихо Ярополку. — Це можна?

Той кивнув і продовжив, звертаючись до вождя, змінивши навіть тон:

— Тіло можете забрати. Він добре бився і помер гідно. Але зброю та обладунок залиште. Вони нагадуватимуть переможцю про сьогоднішню битву.

Це Гирдримові не сподобалося, але заперечити не було як. Вимоги старости відповідали закону про поєдинки Захисників.

— Добре… Ми залишимо його зброю і обладунок тут. А тепер — йдіть. Люди не повинні дивитися на наші обряди прощання із загиблими.

— Та ми, власне, і не...

— Дядьку Ярополку! Дядьку Владиславе! — відчайдушний крик, що пролунав позаду, змусив нас дружно розвернутися спиною до вождя.

На пагорбі, що вів до лісу, стояв хлопець і старанно розмахував руками.

— Швидше! Тітка Листиця!.. Там!.. У лісі! Допоможіть! Швидше!