Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

— Ти така впевнена в його невразливості, що навіть перевірити не хочеш? — я торкнувся лука, що прикрасив модрину.

— Перевіряй ...

Ось так? Ну, гаразд… Гм, а що? Навіть цікаво? Знати б ще, уміння володіти луком входить до переліку моїх нових умінь чи ні? Бо ж у минулому житті, я цей вид зброї... втім, як і всі інші, крім АКМ і ПМ, бачив тільки в малюнках і фільмах.

З іншого боку, я і меча ніколи раніше в руці не тримав, а як хвацько розмахую ним останніми днями. Може і з луком так само вийде?

На жаль… Цей тип зброї мене не визнав. Жодного тепла, як від дотику до меча, долоня не відчула. Звичайне дерево... Приємна, гладка, відполірована до блиску поверхня, але зовсім індиферентна, наче манекенниця на подіумі. Одне слово — чужа річ. І господаря змінити не хоче.

Леонідія, мабуть, відчула щось схоже, або прочитала з виразу мого обличчя, бо простягла руку і відібрала лук.

— Гаразд… давай сюди. Дивись…

Амазонка вийняла з сагайдака п'ят стріл. Встромила їх рядком у землю. Встала на одне коліно. Подивилась у напрямок цілі, — до свинорила залишалося кроків тридцять, і… повітря заспівало.

— Клац, ш-ш… клац, ш-ш.

Руки дівчини рухалися так швидко, що майже злилися в безперервний плин Одне задоволення. Дивитися та милуватися.

Якби ми стояли на спортивній арені, я б так і зробив або відразу почав аплодувати. Сумніватися, що всі стріли вразять ціль, було би блюзнірством. Але зараз оцінювалася не влучність лучниці, а пробивна здатність стріл. Тож я дивився на чудовисько.

Як і очікувалося, стріли потрапили у ціль. Причому в найвразливіше місце будь-якої живої істоти, точно в око. Але, безрезультатно. Свинорил навіть не моргнув і ні на секунду не затримався, а бронебійні стріли, оснащені спеціальними наконечниками, здатними пробити лицарський обладунок, безсило відскакували, мов пір'їни, і падали в болото.

— Магія… Чорт би її забрав…

Тепер це було зрозуміло мені. Чудовисько виявилося настільки живучим не тому, що мало міцну шкіру, а завдяки магічному щиту.

— Знайти б того… винахідника… та побалакати з ним за життя, як слід.

Леонідія нічого не відповіла, але по очах бачив, що згодна зі мною. І із задоволенням взяла б участь у тій розмові…

— І що тепер?

Дівчина дивилася спокійно, але в погляді ні-ні, та й з'являвся проблиск надії. А раптом я щось придумаю?

Приємно, коли вірять у тебе. І в голові одразу крутиться щось… От тільки що саме?

Воду я точно перекрив і електрику на лічильнику відрубав… коли йшов… Холодильник все одно порожній… Тьху, не те. Добре хоч після захисту висмикнули, а то даремно п'ять років мучився... Так, е-моє... Про що ти думаєш? Зосередься... Шкода, з Юленькою так і не встиг... А щоб тобі порожньо було! Чудовисько скоро рукою можна буде помацати, доки її не відгризе. Не вразливе свинство, мля…

Стоп!

Щось смикнулося в підсвідомості. Вразливе… виразити… насміхатися… знущатися. Це ти знущаєшся! Ну, думай же, садова голова!

Вразити, прищемити, зробити боляче… Укусити, вжалити… Ужалити?… Ну, звичайно! Вчиш, вчиш, а потім навіть вапно гасити нема з ким…

— Чого засяяв? — Вловила зміну настрою амазонка. — Невже й справді щось придумав? Тоді кажи. Саме час…

До нашого п'ятачка суші свинорилу залишалося кроків з двадцять.

— Спершу ти… Невже про цих потвор більше нічого не розповідають? Навіть жартома?

Лія знизала плічками.

— Крім того, що вони невразливі? Ну… є така байка, що його можна вбити, якщо самому в пащу стрибнути.

— І?

— Може, хтось і пробував… Та розповісти не зміг.

— Зрозуміло…

— Якщо це твоя ідея… — погляд погас. — То нам…

— Зачекай, зачекай. Не поспішай. Якщо свинорила захищає магічний щит, то він діє лише зовні. А всередині тварюка складається зі звичайної… добре, — я відреагував на протестуючий жест, — магічної крові та плоті. Тим не менш, вразливої. Інакше він не зміг би харчуватися та помер з голоду. Згодна?

— Не знаю, напевне. На кожен м'яз чи жилу броню не надіти. І що нам це дає? Збираєшся засунути йому в пащу меч?

— Ні… — я посміхнувся. — Мені потрібна твоя спідниця.

Здивування на обличчі заслонило всі інші почуття.

— Спідниця?

— Точніше, мотузка... метрів шість-сім довжиною. І швидше ... Не стій каменем. Поквапся!

У чому докорінна відмінність войовниці від звичайної жінки? Звичайна засипала б купою питань і палець об палець не вдарила, поки я не дав би вичерпну відповідь на кожне з них. Лія ж, отримавши конкретне розпорядження, відразу почала висмикувати стрічки з бахроми і з'єднувати в ремінь.

Я тим часом метнувся до модрини і зняв з неї торбинку з головою чорної мамбони.

— Отрута? — Здогадалася дівчина. Все-таки вона була дуже кмітлива.